Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         Нарешті, зібравшись з думками, зітхнувши глибоко, Онуфрій порушив тишу наступною повільною промовою:

         – Первым делом хотелось бы сказать, что Всевышний Отец будет нам судьей, и все вы тоже прекрасно это знаете… Но сегодня, именно сегодня мы как никогда знаем, что суд этот будет совсем скоро. И поэтому я бы хотел, чтобы каждый из нас проявлял в жизни на этой грешной земле больше любви, – любви, данной нам только от Бога.

         Ця повільна, сказана з певним західноукраїнським акцентом промова майже не подіяла на присутніх. Проте тут нічого не поробиш, адже Онуфрій полюбляв починати будь-які розмови з подібних сентенцій. Врешті, через деякий час він продовжив:

         – Здесь поднимается вопрос непосредственно о народе. Кого он выберет? Скажите, православным нужен Всевышний, или Украина? Вот скажите, Ваше Высокопреосвященство (звертаючись до Філарета), что нужно нашим людям?

         Філарет зовсім не чекав, що до нього взагалі сьогодні будуть звертатись. Ту ж мить круглі його очі забігали поглядом по обличчю Онуфрія, свого єдиного «союзника» в цьому кругу «зрадників». Думки його стали неоднозначними з тих пір, як він втратив посаду предстоятеля – не до вподоби йому і Україна, й Москва, хоч він всіх їх святив в часи існування Київського Патріархату. З Єпіфанієм, як відомо кожному, у Філарета був давній конфлікт, зачатий ще з надання автокефалії ПЦУ. На сьогоднішній же зустрічі він виступав за давнє своє бажання скликати об’єднавчий собор «трьох гілок українського православ’я». Отже, через хвильку мовчання, біла борода Філарета несподівано зарухалась при відповіді на питання Онуфрія.

         – Нашим? – перепитав він. – Нашим то потрібен тільки Бог; до Бога людей веде церква. Але що робиться з церквами, коли поряд Московська патріархія? Тоді їхній автокефалії, – при цих словах він на мить подивився на Єпіфанія, – приходить кінець, бо, бо вони усе беруть собі. Звичайно, в деяких українських Патріархів також є такий, так скажімо, недолік. І от тепер в мене виникає питання: чому б нам не об’єднати всі українські православні єпархії в одну?

         – Ви знову хочете Об’єднавчого Собору? – посміхнувся Єпіфаній. – Можете мені повірити, що українці справді обирають Православну Церкву України.

         – Но ведь это раскол! – сказав Онуфрій. – Это страшный грех, который отдаляет нас от истины Христовой. Но и я вам скажу, Ваше Высокопреосвященство Филарет, что и все это, так сказать… объединение – этого не нужно, так как истинной есть лишь наша, русская церковь, от слова Русь то есть. Но что уже теперь делать, когда все наши храмы отобраны?

         – А все тому, що ваша церква є сепаратистською, – спокійним голосом вмішався в розмову Єленський.

         – Это кто же так решил: народ или вы? – запитав олігарх Новинський.

         – Це вирішив наш український народ. Та й про розкол, – це звідки таке взялось? Я ж сподіваюсь ви знаєте, Ваше Високопреосвященство, що українці хочуть перевести Псалми та Біблію не тому, що вони розкольники, а тому що їм не зовсім зрозуміла староруська мова, – той же момент відповів Єленський, при цьому наче відмахнувшись від питання Новинського.

         – Старорусский язык? – усвідомився Онуфрій. – На эти вопросы я уже ответил давно, и говорил: не путайте Божий дар с яичницей! На собственно «старых языках» служат и греки, и англичане, все. Но разве они как-то жалуются, что не понимают их? И тоже самое в старорусском (или лучше церковнославянском) языке – он древний, и был создан святыми людьми – Кириллом и Мефодием, и не значит ли это, что в этом языке уже есть Божий дар? И поэтому не только лишь священникам, но и обычному народу нужно знать церковнославянский язык.

         – Тут я повинен вас поправити, Ваше Високопреосвященство, тому як на українській мові ведуться служби вже в багатьох українських парафіях. Це може підтвердити Його Високопреосвященство Олександр, – сказав Єпіфаній, згадуючи архієрея Олександра – митрополита ПЦУ, який в свою чергу повільно кивнув йому головою.

         Онуфрій строго не хотів вірити жодному слову Єпіфанія та його товаришів (до яких він відносив навіть Філарета). Все, що зараз відбувалось за цим столом, він вважав початком основних пророчень Іоанна Богослова – початку Апокаліпсису. «Гонения за истинные учения, за слово, – думав він, – вот оно, начало Страшного часа. Но остается лишь молиться за спасение наших православных людей, которых гонят сейчас в раскол, в бездну». Проте тяжко вже суперечити Єпіфанію, тому Онуфрій вирішив несподівано закінчити ці надзвичайно короткі переговори простими словами:

         – Пусть все решает только наш народ! Как говорится в одной прекрасной поговорке: «Глас народа – глас Божий», – сказавши останню фразу, хтось із присутніх тихо промовив: «Vox populi vox Dei».

         – І на що ви натякаєте? – запитав Єпіфаній.

         – На собрание при народе. Пусть это будет в канун памяти Николая Чудотворца. Там мы обговорим всё при людях, и так будет лучше, ведь мы действительно тогда поймем, что нужно нашим людям.

         Ці слова неабияк подіяли на присутніх осіб, що зараз в сильному здивуванні сиділи за столом. Не очікували такого від старого Онуфрія. Звичайно, в Єпіфанія майже одразу виникла думка, що таким чином предстоятель УПЦ хоче відстрочити кінець своєї єпархії (чого, правда, і сам Єпіфаній не бажав), але й відмовитись від подібної зустрічі він теж не став, тому що тепер дійсно виступав за голос самого народу. «Тільки б це не стало приводом для гніву людей, яких стали так тривожити в переддень свята… Господи, але тоді найбільше людей буде, тому так, так, треба, нехай народ остаточно вибере свого духовного лідера. Спаси Господи!» – такими були тоді роздуми Єпіфанія.