Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

Тут же й Родіон Михайлович згадав маленького Івана. Яка ж то була прекрасна істота; незграбні ручки, проте вічна посмішка, простота, наївність погляду, який вічно щось шукає. Знайшовши ж те, що йому потрібно, він стає найщасливішим. Але ж у що ця істота з часом перетворюється! «Істинно, кожна доросла людина нікого б більше так сильно не любила, як себе, тільки маленькою. Ми б до сліз жаліли цю невинну дитину з іграшкою, бо знали б, скільки болі її ще чекає. Плакали б, плакали б, як плакала свята Феодора, побачивши в митарствах своє справжнє, чисте, ангельське тіло!» – роздумував Родіон Михайлович, несамовито зітхаючи. Боляче йому стало на серці, й він одвернувся від Петра Сергійовича, проте той знову зупиняв його.

– Боже мой, Родион Михайлович, ну что ж это такое? Я так откровенничаю перед вами, а вы никак, – рюмсав за плечем іконописця Петро Сергійович. – Денег что ли нету? Вы так и скажите, но пожалуйста, помогите хоть немножко!

– Гаразд, але давайте краще завтра, – вирішив Родіон Михайлович. – В мене багато роботи сьогодні, – та й завтра також, – але я вам допоможу чим зможу.

Петро Сергійович тріумфував. Він знаходив згоду Родіона милосердям Божим, як робив кожен раз, коли в його житті відбувались різного роду крайності – неважливо, добрі чи погані. Він перехрестився та дав свій номер телефону Родіону Михайловичу.

– І ще одне: щоб нікому про це ні слова! – сказав наостанок Родіон Михайлович. – Боже збави, нікому, розумієте?

– Конечно, я все понял! Моя старшая сестра, знаете, Настя, работает юристом, и не раз мне говорила про свои «частные дела», в которые никто не может влезать, даже я. Вот и у нас, Родион Михалыч, начинаются «частные дела»!

На це вже Родіон Михайлович не відповідав, тому як сильно поспішав до своїх колег. Там його одразу благословив Антоній, після чого познайомив з іншими п’ятнадцятьма іконописцями, представляти яких в даній хроніці немає практичного сенсу. Можна лиш сказати, що це були різного віку чоловіки, представлені Антонієм як «талановиті праведники», серед яких були й монахи, й старці, від Бога обдаровані вмінням писати ікони. Родіон Михайлович слухав усе це неуважно, бо голова його була геть забита «приватною справою» Петра Сергійовича.

Нарешті, усі підготувались до роботи, підібрали свої саки та попрямували до дверей храму. Антоній та Родіон Михайлович проте залишились. Ієрей був прекрасно знайомий з іконописцем – вважав його за найкращого співрозмовника, кращого навіть від матушки. Тому кожен раз, розмовляючи з Родіоном Михайловичем, Антоній говорив з незвичайною діловитістю.

– Ну что, Родион Михайлович, слышали про последние ужасы раскольников? Слышали, что папа Римский наше Евангелие святое хулит? Устарело ему там всё! – почав несподівано Антоній.

– Так, я про це чув…

– Ох, опять вы со мной на этом украинском разговариваете, – перебив його Антоній. – Я его совсем не понимаю!

– Да, да.

         Родіон Михайлович був не схожий на себе. Він все дивився на купола церкви, примружуючи очі від ясного осіннього сонця. Борода його повільно коливалась від легеньких, приємних потоків вітру. Антоній навіть подумав, що йому зле, але той ту ж мить поспіхом піднявся по сходам храму та увійшов досередини. Ієрей нахмурив брови, покрутив головою, та діловито поспішив слідом за іконописцем, бо ж йому ще потрібно було провести вечірню службу в каплиці «Неопалимої Купини».

*  *  *

         Глухі дзвони Свято-Успенського собору сповіщали людей про кінець служби. Одразу ж відносно невеликі натовпи очистили собор, в якому тепер залишались деякі важливі особи в світі української  релігії. Це були: Віктор Єленський, меценат УПЦ МП Вадим Новинський, архієрей Філарет, який взагалі останнім часом неабияк занедужав (проте візит на цій зустрічі він знаходив багато важливішим), прийшов навіть митрополит Бориспільський Антоній та звичайно самі предстоятелі Онуфрій та Єпіфаній. Були там й інші митрополити та вікарії з інших міст, які відмовились від служби після приєднання їхніх парафій до ПЦУ, але про них наразі можна не згадувати, так як сиділи вони в основному, наче води в рот набрали, лише інколи попиваючи води з пляшки.

         Отже, сиділи всі ці особи за довгим темним столом в ризниці. Метою ж їхньої зустрічі було обговорення майбутньої долі УПЦ МП.

         Потрібно сказати, що за ці вже декілька місяців, що пройшли з моменту російської капітуляції, митрополит ПЦУ Єпіфаній так і не змінив своєї думки саме до Онуфрія – все ще вважав його проросійським агентом, який просто не має права знаходитись на таких високих посадах, будучи сепаратистом. Онуфрій, в свою чергу, вважав слова свого фактичного противника пустими, так як передусім ставив собі пріоритетом не політику, а Бога, й відповідно суспільною його ціллю було релігійне просвітлення народу, а не царя. І саме через подібні вислови Єпіфаній дуже довгий час не хотів проводити зустрічі із предстоятелем УПЦ МП, і навіть ніколи цього не приховував, – казав публіці, що вести з ним мову неможливо, тому як «він на сто відсотків відданий російській церкві та владі» (особливо при цьому згадуючи зв’язки Онуфрія особисто з Путіним).  

         Онуфрій виглядав в той день дуже втомленим. Його мудрі очі втупились на гостроверху камилавку Єпіфанія. Сам він зараз був одягнений в чорну скуфію при скромній шапочці. Він давно вже роздумував, що тепер йому сказати, але ніяк не знаходив слів, і тому вся ризниця була оповита стомлюючою тишею. Всі тоді дивились на Онуфрія, на свого головного супротивника, по праву руку якого сидів Новинський, який те й діло пив мінеральну воду з маленької пляшки. Щодо нього, то він все ще не відставав захищати Успенський собор від «лап» ПЦУ та все ще осуджував Томос, якого надав Варфоломій. На даній же зустрічі він служив своєрідним секундантом Онуфрія.