Читати книгу - "Вільні малолюдці"

речі, і вирушаймо, — сказала Тіфані, намагаючись прибрати впевненого вигляду, наче вона знає, що робить. Вона заткнула корком «Спеціальну овечу настоянку». Нак Маг Фіґлі зітхнули, зажурившись. 

Тіфані метнулась до кухні, знайшла там лантух, спакувала туди трохи марлі і мазей із аптечки, пляшку «Спеціальної овечої настоянки», — адже тато казав, що то дуже помічне, а тоді, подумавши трохи, поклала ще й книжку «Овечі недуги» і сковорідку. І те, і те згодиться. 

Коли ж вона повернулася до молочарні, то там і сліду від малолюдців не лишилося. 

Вона розуміла, що слід про все розповісти батькам. Та так діла не буде. Скажуть, що вона «казки розказує». Хай там як, а може, їй вдасться знайти Погіршая до того, як помітять її відсутність. Та, про всяк випадок… 

В молочарні вона тримала «молочний щоденник». За сиром треба пильнувати, тож вона завжди ретельно записувала, скільки масла зроблено сьогодні і скільки на це пішло молока. 

Тіфані знайшла непописану сторінку, взяла олівець і, висолопивши язика, почала писати. 

Нак Мак Фіґлі вигулькували один за одним. Вони не виходили із своїх схованок, але й не з’являлися нізвідки внаслідок чарів. Вони виринали в повітрі так, як виринають обриси облич у тумані чи в диму; так, наче ви просто добре придивилися і дуже хотіли їх побачити. 

Мак Нак Фіґлі зачаровано спостерігали, як ворушиться олівець. Тіфані чула, як вони перешіптуються: 

— Та ти подиви на той патик для писання, ну, диви, як він сі смикає! То тіко відьма так уміє! 

— Ая, та має умінє писати, то точно! 

— Але ти ж не позаписуєш наші імена, пра, пані? 

— Ая, а то тіло можут запхнути до в’язниці, як буде писане свідчиннє. 

Тіфані відклала олівець і прочитала записку: 

Тіфані глянула на Пограбуйка, що взявся було дряпатись догори по ніжці стола і напружено спостерігати за рухом олівця — а раптом понаписує чогось небезпечного! 

— Ви ж могли мене просто спитати, — сказала Тіфані. 

— Ми не знали, шо то ми тебе шукали, пані. Ту на фермі так багато фест моцних жінок. То ми і не знали, хто з них ти, поки ти не злапала Дурноверхого Вулі. 

«Оце вже навряд», — подумала Тіфані. 

— Так, одначе потреби красти яйця і вівцю не було, — кинула вона суворо. 

— Пані, але вони не були цв’єхом прибиті, — відповів Пограбуйко так, наче це було виправдання. 

— Ну а як можна прибити яйця! — випалила Тіфані. 

— От чого не знаю, того не знаю. То ти б мала таке всяке мудре знати, пані, — відказав Пограбуйко. — Я бачу, що ти вже сі впорала з писанням, то можна йти? Ти маєш мітлу? 

— Віник, — пробурмотів ропух. 

— Ем-м, ні, — відповіла Тіфані. — Важливо ніколи, — додала вона зверхньо, — не використовувати її без потреби. 

— Мудро кажете, — сказав Пограбуйко, з’їхавши вниз по ніжці столу. — Дурноверхий Вулі, ходи-но сюди! 

Один із фіґлів, той, що напрочуд скидався на вранішнього викрадача яєць, підійшов до Пограбуйка, і вони обидва схилились перед Тіфані. 

— Пані, будьте такі ласкаві стати на нас, — мовив Пограбуйко. 

Перш ніж Тіфані роззявила рота, щоб заперечити, ропух процідив крізь стулені уста (а в ропухів неабиякі вуста): 

— Один фіґель здатний підняти дорослого чоловіка. Ти їх не розчавиш, навіть якби хотіла. 

— Я і не хочу! 

Тіфані дуже обережно підняла взуту у важкий чобіт ногу. Дурноверхий Вулі одразу забіг під стопу, і вона відчула, як її нога підіймається у повітря. З таким самим успіхом вона могла б наступити на цеглину! 

— А тепер другою ногов, — скомандував Пограбуйко. 

— Я впаду! 

— То вкусиси за язик! Ми то фест вміємо! 

І от Тіфані вже стоїть на двох малолюдках. 

Вона відчувала, як людці ворушаться, намагаючись втримати рівновагу. Одначе, вона почувалася доволі впевнено. Відчуття було таке, наче вона взулася у взуття із дуже товстою підошвою. 

— Ну, вйо, — вигукнув Пограбуйко з-під її ніг. — І не переживай: той твій котиску пташок не пожере. Пару хлопців ту сі лише, за хатов пильнувати! 

Щуроміх крався нишком по гілляці. Він не був з тих котів, що легко позбувалися своїх звичок. Що він вмів — то це патрати пташині гнізда. Він чув пташиний писк, навіть якщо був по той бік садка, а розгледіти гніздо з трьома жовторотиками на самому чубку дерева міг зі самого долу. І от тепер він наближався, крадучись. Ось-ось буде там… 

Троє Нак Мак Фіґлів вбрали свої солом’яні дзьобики і весело усміхнулися до кота: 

— Здоров був, пане Котиску, — сказав один із них. — Ти шо, виджу, ніц не зрозумів? ЦІП! 

Розділ 5 

Зелене море 

Тіфані відірвалась від землі на декілька дюймів. Вітер свистів їй у вухах, коли фіґлі прошмигнули крізь ворота ферми і понеслись понад торфовиськом… 

Дівчинка летить. У неї ропух на голові сидить, міцно вчепившись їй у волосся. 

Дивись, он продовгувата зелень долини, що розляглась, наче кит. А вона — світло-блакитна цятка на фоні безкраїх трав, підрівняних вівцями до рівня килимка. Та це зелене море втратило свою незайманість. Того й гляди: і тут, і там побували люди. 

Минулого року пішло три морквини і одне яблуко на півгодинний урок геології, хоч їй і повернули морквину після того, як Тіфані пояснила вчителю, що правильно писати «геологія», а не «гиологія». Вчитель розповів, що мільйони років тому крейда сформувалася із крихітних мушель. 

Тіфані видалось це логічним, адже іноді можна знайти рештки істот у крейді. А от про кремінь вчитель не знав майже нічого. 

Іноді у крейді, найм’якішій породі, можна знайти вкраплення кременю, міцнішого за сталь. Іноді вівчарі крешуть шматки кременю — один об одного — і отримують ножі. Жоден сталевий ніж не зрівняється за гостротою з крем’яним! 

У давні часи тут, у Крейдокраї, люди добували кремінь у копанках. Їх і досі можна знайти — такі глибочезні ями, порослі чагарником та ожиною. 

Іноді шишкуваті шматки кременю знаходили в садках. Часом вони більші за людську голову. І не раз на голову схожі. Вони такі покручені, заломисті та переплавлені, що можна в них розгледіти будь-що — людське обличчя, дивного звіра, а чи морське чудовисько. Ті найцікавіші іноді навіть виставляють, як на виставку, на паркан. 

Старожили називають ті шматки кременю «крейдятами», «крейдяними дітьми». Вони завжди… дивували Тіфані: так, наче камінь силкувався ожити. Деякі крейдята скидались на шмат м’яса, кісток чи ще якихось залишків із крамнички м’ясника. Здавалося, що там, у темряві, на дні морському, крейда намагалася обернутись на живу істоту. 

Та навколо були не лише крейдяні кар’єри. Люди всюди лишили свій слід у Крейдокраї: тут були напівповалені кам’яні кругляки, а ще, наче зелені прищики, — поховальні кургани, в яких, кажуть, поховані прадавні вожді зі своїми скарбами. Ніхто не наважується розкопати, щоб перевірити, чи це так. 

Іноді вівчарі, вигнавши отару в долину, щоб чимось зайняти час, очищали від бур’янів давні різьблення на крейдяних покладах. Крейда залягала всього за пару дюймів під торфом. Сліди від копит витримували сезон, а от різьблення — тисячі років. То були зображення коней і велетнів, але найцікавіше — це те,