Читати книгу - "Вільні малолюдці"

що їх неможливо достеменно побачити із землі. Скидалося на те, що їх вирізьбили для глядачів, що дивляться з неба. 

Ще тут є дивні місця, як‑от Кузня Старого, — це всього лиш чотири великі пласкі каменюки, розташовані так, що утворюють врослу в землю хижку неподалік від кургану. Кузня має всього декілька футів завглибшки. На вигляд — нічого особливого, але спробуй-но гукни туди своє ім’я, то воно відіб’ється луною тільки по декількох секундах. 

Усюди люди лишили по собі сліди. Крейдокрай мав вагу. 

Стригальні залишились далеко позаду. Ніхто не зауважив Тіфані. І навіть поголені вівці не зважали на дівчинку, що летіла над землею. 

Низовина залишилася далеко позаду, і тепер перед нею розкинулася долина. І тільки спорадичне мекання овець та крик канюка полохали тишу, зіткану із дзижчання бджіл, легенького подиху вітерця і шурхоту трави, що невпинно росла щохвилини. 

По обидва боки від Тіфані, нерівними протяжними рядами, бігли, понуро вдивляючись поперед себе, Нак Мак Фіґлі. 

Вони проминули декілька курганів не спиняючись, а потім так само збігли неглибокими ярами. І ось тоді Тіфані зауважила щось попереду. 

Це була отара овець. Їх було небагато, і всі свіжопострижені. Та в цих краях завжди багато овець. Сюди приходять заблудлі вівці, а ягнята йдуть слідом за своїми мамами. 

То магічне місце. 

Зараз тут не особливо пишне видовище — залізні колеса, вгрузлі у торф, і пузата піч із низеньким комином… 

Того дня, коли померла Бабуня Болячка, люди зрізали і підняли торф навколо хижки. Вони зібрали його й акуратно поскладали неподалік. А тоді вони видлубали глибоку, шість футів углиб і шість уздовж, яму, вибравши звідти величезні крейдяні блоки. Грім та Блискавка за ними радісно спостерігали. Вони не скавчали і не гавкали. Здається, процес їх більше цікавив, аніж засмучував. 

Бабуню Болячку загорнули у вовняну ковдру, до якої пришпилили пучок вовняного руна. То особливий вівчарський ритуал. Цей знак мав повідомити богам, які можуть трапитися померлому на шляху, що перед ними — вівчар, який прожив життя на пагорбах, і що вівчарство та всі поточні справи не залишали йому багато часу на релігію — та й церков і храмів тут нема, тож цей знак мав би пояснити ситуацію богам і схилити їх на бік померлого. 

Слід визнати, що ніхто ніколи не бачив, щоб за все своє життя Бабуня Болячка хоч раз комусь молилася, тож всі пристали на думку, що навіть тепер, по смерті, вона не матиме часу на бога, який не розуміє, що вівці — понад усе і поперед усього. 

Поверх Бабуні Болячки вклали шар крейди, вона ж завжди казала, що пагорби в неї в кістках. Тепер же її кістки у пагорбах. 

А тоді — спалили її хижку. Зазвичай так не роблять, але тато сказав, що в околицях нема вівчарів, яким би вона знадобилась. 

Ані Грім, ані Блискавка не слухали тата, та він не сердився і дав їм посидіти всмак біля заграви від хижки, що догорала. 

Наступного дня, коли дотліле вугілля охололо і попіл розвівався на вітрі, люди пішли і щонайобережніше поклали торф поверх крейди так, що лиш було видно, де раніше стояла пузата піч і сліди від металевих коліс, що тримались на осі. 

І тоді, — так кажуть люди, — два вівчурі підвелися, нагострили вуха і почимчикували ген-ген і ніхто ніколи їх більше не бачив. 

Малолюдці, що несли Тіфані, трохи сповільнились, і Тіфані замахала руками, щоб не втратити рівновагу, коли вони поставили її на землю. Вівці повільно потрюхикали собі геть, а тоді спинилися і уважно її роздивилися. 

— Чому ми спинилися? Навіщо нам тут спинятися? Нам же ж треба її впіймати! 

— Тре зачекати на Гаміша, пані, — відповів Пограбуйко. 

— Хто це? Хто такий Гаміш? 

— Він може знати, куди Крулева понесла твого малого, — відповів Пограбуйко, намагаючись вгамувати Тіфані. — То не можна тако просто прожогом гнати, розумієш. 

Великий фіґель-бородань підніс руку догори: 

— Зауваження не слушне, Велетню. Ти завжди прожогом женеш. Ми завжди так робимо. 

— Ая, Великий Яне, мудро кажеш. Але треба знати, куди ти намиливсі гнатисі. Не можна гнатися куди-будь. То зле тако бігти, куди вочі видят. 

Тіфані зауважила, що всі фіґлі вдивляються кудись за горизонт і на неї взагалі не зважають. 

Люта і спантеличена, вона сиділа на іржавих колесах і вдивлялася в небо. Це було значно краще, ніж роззиратися довкола. Десь тут неподалік була могила Бабуні Болячки. Та її так просто, нахрапом, не знайти, бо торф уже заріс. 

Вгорі було пару хмарин і більше нічого, хіба десь високо кружляли цятки канюків. 

Над Крейдокраєм завжди кружляють канюки. Вівчарі взяли собі за звичай називати їх курчатами Бабуні Болячки, а дехто ще й хмарки — такі, як ото сьогодні на небі — називав «бабусиними ягнятками». А ще Тіфані знала, що як гриміло, то тато казав, що це «бабуня лютує». 

А ще, кажуть, коли вовки внадяться на зиму, чи мати-вівця запропаде десь, вівчарі йдуть на місце, де стояла бабина хижка і лишають там унцію тютюну «Веселий Моряк». Так, про всяк випадок… 

Тіфані завагалася було на мить, а тоді заплющила очі. «Я хочу, щоб все це було насправді, — прошепотіла вона сама до себе. — Я хочу впевнитись, що ніхто не думає, буцімто я теж пропала». 

Тіфані зазирнула під широкі заржавілі облямівки коліс і здригнулась. Там лежав маленький барвистий згорток. 

Вона взяла його. На вигляд він був новенький, ймовірно пролежав тут щонайбільше декілька днів. Спереду красувався Веселий Моряк — з усмішкою на всі тридцять два і довгою бородою, а позаду нього вирували блакитні хвилі. 

Про море Тіфані дізналася завдяки обгорткам «Веселого Моряка». Казали, що море велике і розбурхане. На морі є вежа, то — маяк, а на ньому — великий ліхтар, що світить вночі і не дає човнам розбитись об скелі. На малюнках світло від маяка сліпучо-біле. Вона думала про маяк так часто, що він їй аж снився, а прокидалася вона із клекотом хвиль у вухах. 

Якось вона чула, як один із її численних дядьків сказав: якщо подивитися на моряка догори дриґом, то частина капелюха, вухо і комірець складаються в зображення оголеної жінки. Але Тіфані ніколи не вдавалося її побачити, та й вона не зовсім розуміла, який у цьому резон. 

Вона обережно відкрила згорток і принюхалась. Пахло Бабунею. Тіфані відчула, як навертаються сльози. Вона не оплакувала Бабуню. Ніколи. Вона плакала за ягнятами, за те, що порізала пальця і що все не так, як вона хоче, а от за Бабунею — ніколи. Бо це якось неправильно. 

«І зараз я теж не плачу за Бабунею, — подумала вона, акуратно кладучи згорток у кишеньку на фартуху. — Не за померлою Бабунею…» 

То все через запах. Бабуня Болячка пахла вівцями, скипидаром і тютюном «Веселий Моряк». Ці три запахи змішалися в один, який для Тіфані уособлював запах Крейдокраю. Запах той ходив за Бабунею, як хмара, і він уособлював тепло, спокій і місце, з якого все починається… 

Над Тіфані промайнула тінь. Це канюк шугнув згори до Нак Мак Фіґлів. 

Вона зірвалася з місця і замахала руками: 

— Тікайте! Малята! Він вас повбиває! 

Нак Мак