Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

На другий день ми послали Миті лист такого змісту: «Шановний Дмитре Михайловичу! Вибачте, що я вчора не вийшла, як обіцяла. На вулиці чути було крики, хтось тікав, хтось доганяв, і я побоялась вийти на вулицю, та й грязюка велика була. Здибаємось другим разом. До побачення. Зоя».

Настало 26 вересня. Митя був іменинником, запросив мене з Романом на іменини, приніс горілки, закусок. Сіли ми за стіл, поздоровили Митю, побажали йому щастя і здоров'я. Я Миті кажу: «Якщо не будеш сердитись, я тобі щось розкажу». Митя завірив, що сердитись не буде, хоч що б там було. Я тоді виймаю з кишені всі його листи і віддаю йому. Він побілів і питає мене: «Де ти їх взяв?». Я йому докладно розповів, як ми з Романом завели з ним листування. «А я ж, дурний, повірив: думав, що це справді дівчина пише...».

Про старі порядки на пошті

Пройшло півроку, як ми почали вивчати поштові правила та роботу на апараті Морзе. Поїхав я на іспит у Проскурів (теперешній Хмельницький). Іспит видержав, і через три місяці мене призначили у Проскурів телеграфістом, або урядовцем. З першого травня 1912 р. я приступив до виконання своїх обов'язків телеграфіста на апараті Морзе. Телеграфістів нас було чоловік тридцять, переважно молодих, дівчат не було, самі хлопці, бо дівчат приймали на пошту тих, що закінчили гімназію. Тому на пошті жінок було чотири душі при наявності штату 75 душ.

Вихідних днів не було зовсім, одна партія телеграфістів чергувала цілодобово в три зміни, друга чергувала у дві зміни з 8-ї i до 15-ї години і з 15-ї години до 23-ї години.

Макар Дмитрович Добрянський

(м. Меджибіж, 1911 р. Знімок зроблено після отримання першого поштового чину. Форму одягнув перший раз).

Відпусток зовсім не було, а коли траплявся який випадок - хворість чи смерть рідних, що треба було відлучитись, зверталися до начальника поштово-телеграфної округи. Округа була одна на дві губернії: наприклад, Кам'янець-Подільської і Кишинівської губерній округа містилась у Кишиневі. Начальник округи дозволяв відпустку на 10-15 днів без оплати. Коли телеграфіст-урядовець хотів женитись, повинен був просити в начальника округи дозволу; йому надсилалась метрика молодої, і часто начальник округи дозволу не давав, а без цього піп не вінчав і не реєстрував шлюбу.

В березні місяці в піст усі службовці мусили йти до церкви сповідатись і причащатись. Про виконання цих релігійних обрядів бралася в попа довідка, яку начальник пошти відправляв начальнику округи. В окрузі звірялись, чи всі сповідались, і коли б виявили безбожника, то зразу звільнили б. Євреїв зовсім на пошту не приймали, бо поштові урядовці вважалися державними службовцями, тим, хто прослужив 35 років, надавалася пенсія.

Ніяких відрахувань з зарплати не було, нараховано мені зарплати 44 крб. 60 коп., так за цю суму я й розписувався. Прослужив я в Проскурові з початку 1912 року до кінця 1914 року - три роки, і не було ні разу загальних зборів службовців, профспілок не було, членських внесків не платили. Начальник діяв безконтрольно; неправильні його дії оскарженню не підлягали. Розтрати траплялись дуже рідко, а той, хто зробив розтрату, відбувши кару, на пошту не приймався. Листонош призначав начальник поштово-телеграфної округи; перед тим поліція таємно наводила довідки про поводження кожного з них протягом трьох місяців. Після одержання наказу про призначення листоноші начальник водив його з собою у церкву, де піп приводив його до присяги. Довідку про присягу надсилали начальникові округи.

Про Терлецького

Начальником Кишинівської поштово-телеграфної округи в 1910 році був відомий тоді Терлецький. 30 років до того він був у Гайсині Вінницької округи листоношею. Сам їздив по ревізіях. Приїхав якось на ревізію в Дунаївці, перевірив списки поштових установ. Виявилось, що телеграфіст не вклеїв в них дані про нововідкриті установи. Терлецький, побачивши це упущення, запропонував винному подати у відставку (тобто заяву про звільнення). Винуватцем був урядовець років 25; він вийшов і у вбиральні застрелився.

Такі випадки були не поодинокі. Як Терлецький виїжджав на ревізію, скрізь трусились - це була «гроза». Пересилка простого листа коштувала 7 коп. - дуже дорого, порівнюючи з продуктами: кіло цукру-піску тоді коштувало 28 коп. (що дорівнювало 4 маркам по 7 коп.). Тепер кіло цукру коштує 8 крб. 30 коп.; за ці гроші можна відправити 20 листів.

Спецодягу та спецвзуття не було; форменої одежі не видавали на виплату, а кожний працівник замовляв у кравців-євреїв за готівку. Автотранспорту тоді не було, пошту возили кіньми, обов'язково із дзвінком; пошту супроводжував листоноша, озброєний шаблею та револьвером. Він ніколи нікого не підвозив. Усі підводи, які їхали назустріч, неодмінно мали давати дорогу пошті. Був такий випадок: зайшов на пошту лікар і чогось засперечався з урядовцем, обізвав його дурнем; урядовець подав позов у суд за образу при виконанні службових обов'язків, і суд присудив лікареві півроку тюрми. Це була велика ганьба; засуджений позбавлявся всіх прав на ціле життя.

Невдале братове одруження

Брат Захарко вчителював у земській школі в Михайлівці. Мав уже четверо дітей. З дружиною дуже не ладив: як, бува, посваряться, то по два тижні не балакають, а вона не готує їсти. Брат забирав дітей і йшов до бабусі; вони днювали і ночували там. Одного разу Галя, так звали братову дружину, захотіла капелюшка, який коштував 25 крб., а в ті часи корову можна було купити за 30-45 карбованців. Брат довго доводив безглуздість цієї вимоги. Галя стояла на своєму; з криком, гвалтом заявляла, що вона піде в ліс і повіситься. Ліс близько був. У брата увірвався терпець; він і каже: «На, йди», - і подає мотузок. «Α, το ти хочеш мене збутись?.. Ні, не піду!». До брата заходив диякон Домбровський. Брат почав йому скаржитись на дружину, що нелади дуже часто трапляються, і просив вплинути на неї. Домбровський вислухав брата і каже: «Голубе, ти думаєш, що в мене лучче? І в мене такий самий чорт». Брат довідався, що й піп Волошанівський не краще живе зі своєю попадею, а може, ще гірше, й переконав себе, що це всі так живуть. На телеграфі в Проскурові зі мною чергував старшим по телеграфу Савицький, йому було під п'ятдесят. Він розповідав про своє одру ження так: «Було мені років тридцять п'ять. Живу холостяком, кум королю. Приїжджає до мене товариш, з яким я не бачився літ дванадцять, дивується, що я ще парубкую. «Ти, - каже, - не відчув щастя сімейного вогнища, життя ж нам раз дається, і ти будеш жалкувати», - і настирливо рекомендує оженитись на його родичці. Я, дурний, його послухав й оженився. Вісім днів пожив - десять раз плакав. На дев'ятий день кажу до жінки: «Іди ти під три чорти» - і всі її бебехи викинув надвір. Через місяців два приїжджає знов до мене мій товариш, я йому й кажу: «Щоб ти добра не мав, як же ж ти мене втопив», а він мені відповідає: «А ти думав, що ми, жонаті, мед лижемо? Я бачу, що ти живеш барином, а тепер ти знатимеш, що то означає - бути жонатим. Шкода лише, що ти дуже скоро зірвався з гачка, бо наладив її, а я мушу ціле життя мучитись, бо вже є шестеро дітей». Далі каже: «Коли б до мене прийшов собака і сказав: «Я здихаю, але мені порадили, щоб я женився, то вичуняю», - я б йому відповів: «Голубе! Здихай, але не женись!»».