Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Як Федь листувався з монахами

Батько замолоду, як я уже згадував, був дуже релігійним. Одного разу брат Федь поїхав верхи на пошту за газетами у Гранів і одержав посилку з Афонського монастиря від монахів. У ній була іконка божої матері і лист. У листі монахи писали, щоб батько слав гроші - пожертвування, бо ми, мовляв, молимось за вас. У листі був вміщений цілий каталог: за поминання небіжчиків 3 крб., за вічне поминання 5 крб., за згадування щоденно на службі божій «за здравіє» 10 крб. і цих «за» до тридцяти. Федь цього листа батькові не віддав, а написав монахам докірливого листа, в якому обзивав їх дармоїдами, наводив тексти з Святого Письма: ««Мертва віра без добрих діл», а ви сидите, ніякої користі нікому не приносите, а лише готове споживаєте»; написав про безглуздість тверджень про непорочне зачаття діви Марії, що суперечить законам природи і т. і. Через днів сорок одержав відповідь від монахів - великий лист, аркуші списані з обох боків: «Ми зібрались собором і молимось, щоб господь навів вас на стезю істини»; далі йшли посилання на так зване Святе Письмо. Написано весь лист неграмотно, в кожнім слові по дві-три помилки. Брат відкоригував його червоним чорнилом, і весь лист став червоним; збоку написав: «Краще вчіть граматику, ніж, неписьменні, сперечаєтесь про віру» і відіслав назад монахам. Відповіді він не одержав.

Як батько остаточно перестав вірити в бога

Від нашого села Михайлівки в 7 кілометрах був чоловічий монастир. От батько вирішив піти висповідатись, розказати монахам, що він перестає в бога вірити. Влітку на Тройцю пішов батько в монастир, став у чергу до сповіді. Людей в монастирі була велика кількість, сім монахів сповідали, і до кожного стояла велика черга. Підійшла черга до батька. На запитання монаха, які гріхи він відчуває за собою, батько сказав: «Отче, незважаючи на те, що я маю сімдесят років, я перестаю в бога вірити». Батько думав, що монах почне переконувати його в існуванні бога, а той подивився, що до нього велика черга, і каже: «Нічого, нічого, воно пройде, прощаю, розрішаю». Батька дуже обурило таке ставлення монаха, він і каже: «Та ти й сам, видно, в бога не віруєш, коли дивишся, щоб більше заробити». Більше батько не ходив ні до монастиря, ні до церкви.

В часи Першої імперіалістичної війни було багато побито людей сільських. Піп у церкві казав проповідь - казав, щоб рідні не плакали за вбитими, а щоб раділи, бо вони одержали мученицький вінець і пішли в рай. Ідучи з церкви, жінки про це розбалакались, а мати моя й каже: «В батюшки троє дорослих синів; чому ж батюшка ні одного не послав за мученицьким вінцем, а всі троє вдома?». Всі замислились над цим маминим запитанням, і всім стала ясна брехня про мученицькі вінці.

Моє підвищення та призов до армії

Коли мене призначили телеграфістом, я був урядовцем 6-го розряду; для того, щоб одержати 5-й розряд, треба було закінчити курси іноземних мов у Кишиневі. Я на телеграфі у Волочиську, працюючи на апараті Морзе, приймав і передавав телеграми німецькою й французькою мовами. В 1914 році приїхав на ревізію начальник округи, зайшов на телеграф, підійшов до мого стола і бачить, що я передаю телеграму німецькою мовою; спитав нашого начальника, який в мене розряд і скільки часу я працюю на цім проводі. Начальник відповів, що я 6-го розряду, а працюю тут шість місяців. Начальник округи наказав дати Добрянському 5-й розряд. Десь через три тижні одержано було наказ про надання мені 5-го розряду. Це було рідкісне явище, що я одержав 5-й розряд без закінчення курсів іноземних мов. Не довелося мені довго користуватись цим підвищенням - через три місяці мене було призвано на дійсну військову службу. Потрапив я до Києва в телеграфний батальйон, а ще через п'ять місяців був відправлений на фронт у діючу армію. Служив у телеграфній роті при штабі 25-го корпусу, який був розташований у Польщі в Седлецькій губернії. Після київської муштри я як на світ народився, чергував при штабі корпусу в чотири зміни. Багато було вільного часу, а про муштру ніхто й не згадував. Штаб корпусу завжди розміщувався в панських фільварках, де залишались великі бібліотеки, якими я широко користувався, бо вільного часу мав вдосталь.

Починаючи з травня місяця 1915 року, російська армія відступала під натиском німецьких армій. Стала на зиму аж в Мінській губернії. В 1916 році 25-й корпус був перекинутий на південно-західний фронт; штаб корпусу розмістився в Почаївськім монастирі. Тут нас і застала Жовтнева революція.

Перша вистава в селі

В 1916 році брат Захар задумав поставити в селі виставу «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ'яненка, наготував дощок для влаштування сцени в школі. На це потрібно було мати дозвіл повітового ісправника. Поїхав брат у Гайсин, зайшов до ісправника і каже йому, щоб дав дозвіл на аматорську виставу в селі Михайлівці. Ісправник запитав брата, хто він такий; брат відповів, що місцевий учитель. Ісправник здивувався, навіщо братові ця затія. Брат пояснив, що шкоди від неї нікому не буде, бо п'єса дозволена цензурою до друку. Ісправник каже, що, хоча п'єса й дозволена, та зараз не до вистави, та ще й на селі мужикам, і що він дозволу дати не може - це не його компетенція, це може дозволити лише губернатор. Звернувся брат листовно до губернатора в Кам'янець-Подільський, вказавши, що збір від вистави цілком піде на користь «червоного хреста». Через три місяці надійшла відповідь. Губернатор дозволив виставу з умовою, щоб на репетиціях і на самій виставі був присутній урядник. Щодо цього урядникові окремо було надіслано розпорядження. Почав брат проводити репетиції; часто вони зривалися, бо з якоїсь причини не з'являвся урядник. Роль Шельменка брат дав прикажчикові кооперативної крамниці місцевому селянинові Павлові Проценку. По його натурі ця роль йому підійшла, бо він і в житті був схожий на Шельменка; після вистави в селі його звали не Проценком, а Шельменком. Всі актори були селяни; з них у театрі ніхто ніколи не бував. Довелось братові відшліфовувати на репетиціях кожну роль. Нарешті вистава була готова. Публіки зійшлося стільки, що не могла вмістити школа. Всі аматори виконали свої ролі добре, і публіка була дуже задоволена; довгий час у селі згадували цю виставу.