Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дідько, лови її!
Я вже не думала.
Я не бачила нічого перед собою, окрім однієї мети — вихід.
Двері піддалися.
Свіже повітря різонуло легені.
Тачка. Де моя тачка?!
Я різко кинулася вліво — моє авто стояло в тіні.
Руки тремтіли, поки я відчиняла двері, але я вирувала.
Запуск двигуна.
Різкий ривок.
Вони були за метр від мене, але я вже неслася вперед.
— Ааа, зловіть її!!!
Я вдарила педаль газу.
Швидкість.
Ліс.
Траса.
Я вилетіла на дорогу.
В очах двоїлося, але я не могла зупинитися.
Дивитися вперед.
Позаду мене ревіли двигуни.
Вони слідували.
Фари різали ніч.
Я відчувала, як серце стукотить у грудях, як кров гупає у скронях.
— Давай, давай, давай… — прошепотіла я, стискаючи кермо.
Чорна машина позаду скорочувала відстань.
Ще хвилина — і вони будуть поруч.
Ще трохи — і мене зіштовхнуть з дороги.
— Ні, фіг вам, — вичавила я через зуби і різко крутнула кермо.
Авто занесло.
Шини заверещали.
Вони не очікували.
Їхню машину різко кинуло вбік, вони вирівнялися, але я вже була на повній швидкості.
Попереду — місто.
Попереду — світло.
Попереду — мій шанс на виживання.
Я не могла дати їм шанс.
Я не могла знову потрапити в їхні руки.
Попереду виднілися вогні міста.
Я не зупинилась.
Ще трохи.
Ще кілька кілометрів.
Будь ласка, Боже, ще трохи…
Я влетіла в місто, різко зменшуючи швидкість. Тут уже не можна було просто натискати на газ — всюди обмеження, камери, перехожі. Потрібно було думати і діяти швидко.
Плутати їх.
Не панікувати.
Різкий поворот ліворуч, ще один.
Вузька вуличка.
Я різко завернула направо, намагаючись уникнути прямої лінії, за якою вони могли б мене відстежити. Залишалися відбитки шин на асфальті. Позаду було чути рев моторів. Вони не здавалися. Ще один поворот. Ще один.
Шахи на дорозі.
Серце калатало в грудях, легені горили.
Я вийшла на головну дорогу і…
Блін.
З-за рогу раптово вихала машина.
Я різко натиснула на гальми.
Гучний вереск шин, запах паленої гуми, клуби диму, що піднялися над асфальтом.
Я завмерла.
Тупик.
Попереду — машина, позаду — вони.
З пастки не вирватися швидкістю.
Вони під'їхали, їх фари різали темряву.
Я не могла тікати.
Але панікувати я теж не збиралася.
Звук двигунів позаду змушував кров шуміти у вухах.
Я розтиснула пальці на кермі.
Я вийшла з машини. Повільно. Холоднокровно. Мої черевики вдаряли об асфальт, відлунюючи у вечірній тиші. З-під капота ще йшов пар, запах паленої гуми торкався ніздрів. Я була вся в крові — розбити губи, синець на щоці, подряпані руки. Але я пішла вперед.
Прямо на них.
Вони вийшли зі своєю машиною, але… Поп'ятилися назад. Очі бігали зліва направо, хтось напружено згріб куртку на грудях, ніби шукав у кишені пістолет. Їм не подобалося те, що я роблю.
Їм було страшно.
— Що? — я різко нахилила голову набік. — Що, хлопці? Що вам треба?
Вони мовчали.
Я продовжувала йти.
Їхні спини наткнулися на машину, вони більше не могли відступати.
— Що тобі треба? — пробелькотав один із них.
— Ви щось шепотіли про "погратися", — я стискала в руці балончик, непомітно натискаючи пальцем на клапан. — Тепер я хочу "погратися".
Я різко підняла руку і розпилила перцевий балончик прямо їм в обличчя.
Вони закричали.
Це було красиво.
Один схопився за очі, другий почав кашляти, третій впав на коліна, судомно махаючи руками перед собою.
— Тачку прибрали, орки! Швидко! — гаркнула я.
Мені було плювати, що вони мене не чули.
Я рішуче пішла до своєї машини.
Сіла в салон. Руки більше не тремтіли. Завела мотор. Фари прорізали темряву. Я виїхала на головну дорогу, продовжуючи оглядатися в дзеркалі. Вони ще там. Корчаться.
Вони мене запам'ятають. Надовго. Але вже не наздоженуть. Я їх переграла.
Було вже пізно, коли я, нарешті, припаркувалася у дворі. Світло в квартирі ще горіло.
Це означало що Роня не спала.
Я знала це ще до того, як відчинила двері.
Всередині було тихо. Напружено тихо. Я зайшла до вітальні, і перш ніж встигла щось сказати, Роня різко підскочила з дивана.
— Де ти була?! — її голос був повний тривоги. Очі горили, руки стиснути в кулачки.
Я поморщилася від того, як різко вона заговорила.
— Затрималась на роботі. Папери… — я зробила зусилля, щоб голос звучав спокійно.
Роня звучала очі.
— Брешеш.
Я здригнулася.
— Я не брешу.
Вона склала руки на грудях.
— Я чула, як ти заїхала у двір. Скрип шин. Так буває, коли ти поспішаєш.
Я стисла щелепи.
— Я поспішала додому, Роню…
Вона надула губи.
— Ми нічого одного від однієї не приховуємо. Ти ж сама так казала.
Я перевела подих.
Моя дочка. Тут і тест ДНК робити не треба. Вона мала рацію.
Я повільно сила на дивані і закрила обличчя руками.
— Добре. Я розкажу.
І я розповіла.
Все.
Кожну деталь.
Роня мовчки слухала. Спочатку сиділа рівно, потім підняла руку до рота, здавалося, не могла повірити.
Коли я закінчила, її губи тремтіли.
— Ти серйозно?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кароока, Mary Uanni», після закриття браузера.