Читати книгу - "У пошуках втраченої магії, Аля Алістер"

— Ні. Нещасний випадок. Але ось причина... треба трохи переосмислити все пережите там. А коли мої приїдуть?

— Зараз зателефонуємо і приїдуть. Ми домовилися, що щойно ти прийдеш до тями, то я їм одразу повідомлю. Пішли снідати... точніше вже обідати, — глянувши на годинник, сказала господиня.

Коли всі зібралися, Рита докладно розповіла все, що пережила й що бачила. Обійнявши подругу, вона посміхнулася і повідомила:

— А ти й там була моєю близькою подругою. Тебе звали Олександра. Усе, як Ви й казали, Ясмін. Я її відразу впізнала, хоча зовнішність була зовсім іншою.

 Ясмін тільки хмикнула, мовляв, «хто б сумнівався». Коли всі заспокоїлися і дійшли спільної думки, що князь Мещерський — рідкісна сволота і тварюка, Рада з усмішкою запитала Риту:

— Ну що, подорожувати можна щодня?

— Ні, звісно! Ви мали рацію, ох як мали рацію. Я ще довго приходитиму до тями від пережитого. Це справді важко проживати своє життя... і це тільки добу я побула у своєму минулому, а якщо довше... Ви маєте рацію, в усьому маєте рацію. Та й вам усім відновитися треба. За місяць зустрічаємося? Наступна спроба в передостаннє життя чи спробуємо далі пірнути? Як думаєте?

— Спробуємо поки що ще на одне життя далі, а там вирішимо, якщо і в ньому не буде Сили, — сказала Ясмін, і вони розлучилися до наступної повні.

 

Минуло кілька днів, перш ніж Рита зателефонувала Лані й зі стогоном видала:

— Я до людей хочу! Я тихо божеволію! Не хочу більше думати про минуле. У сьогодення хочу! Пішли на пляж?

— Із величезним задоволенням! — зраділа Лана. — Я теж уже починаю тут сатаніти.

 Подруги раніше так надовго не розлучалися, але Рита не готова була спілкуватися після пережитого й Лана її не чіпала ці дні, хоча шалено скучила.

Зустрівшись на пляжі, подруги вирішили не ризикувати і спокійно вистояли чергу до кабінки, аби перевдягнутися. У кущах пригод шукати не хотілося категорично. Тепер Рита могла говорити вже не лише про події, а й про моду, про уклад того часу. Лана слухала із захопленням цю розповідь. Адже одна справа читати про це в історичній літературі й зовсім інша — почути від очевидця. А коли Рита описувала своє вечірнє вбрання, дівчина мрійливо потягнулася, втягнула живіт, ніби уявляючи себе в красивому вбранні, затягнута в корсет... і тут підскочила:

— А я в чому була на тому прийомі? Розкажи!

Подруга прикрила очі, згадуючи деталі, і докладно описала вбрання Олександри того вечора.

— Дивно влаштовані наші жіночі мізки, — задумливо промовила Рита, — за такого трешу, я пам'ятаю до найдрібніших подробиць, який вигляд мала Олександра.

 Подруги довго ще купалися, засмагали й обговорювали події 1910 року.

 Майже щодня тепер вони їздили на пляж, насолоджуючись літом. Одного такого дня, вийшовши з води, Рита відчула якусь незрозумілу тривогу. Це було дуже тонке, ледь вловиме відчуття... Раніше вона б не звернула на це уваги, але після всього пережитого, вона не стала від нього відмахуватися. Підійшовши до Лани, яка засмагала, читаючи книжку, вона лягла поруч і прошепотіла:

— Нічого не відчуваєш?

— А що треба відчувати? — грайливо запитала та.

— Я серйозно. Мені якось неспокійно. Можеш перевірити, стежить хтось за нами чи ні? Тільки спокійно, не показуй, що ми чимось стурбовані.

 Лана сіла і вдаючи, що мрійливо дивиться на хмари, дерева, тим часом намагалася знайти птахів. В ідеалі, звісно, ворону, вони кмітливіші, але в найгіршому разі й інші б підійшли. Але навколо крутилися самі горобці, навіть голубів не було. Горобці снували між відпочивальниками, нахабно крадучи невеликі шматки хліба й печива. Спіймати погляд злодюжок було не просто. Нарешті вдалося це зробити:

— Потрібна допомога. Я віддячу. У мене є смачне печиво.

— Що треба?

— На нас хтось дивиться уважно?

— Ми дивимося. За всіма дивимося.

— Людина дивиться?

 Горобець злетів, покружляв і сів поруч.

— Ніхто не дивиться.

— Упевнений?

— Мені ніколи. Дай обіцяне.

— Не заслужив, але я слово тримаю, — Лана поклала поруч шматочок печивка й повернулася до Рити. — Треба ворону шукати. Від горобців жодної користі.

 Тут вона помітила нарешті те, що шукала. Пощастило, так пощастило. Низько на гілці сиділа ворона і видивлялася собі обід. Лана зловила її погляд.

— Допоможи мені, будь ласка, а я тобі віддячу. У мене є і хліб для тебе, і сир смачний.

— Що тобі треба?

— За нами хтось стежить? Ну, хто-небудь дивиться тільки на нас?

 Ворона каркнула і злетіла. Облетівши пляж і територію біля пляжу, повернулася на гілку.

— Людина за деревом стоїть, дивиться.

— Де?

— Біля будки з їжею.

Дівчина обережно подивилася туди, куди вказала ворона. Там справді стояв чоловік. Усі люди навколо були в плавках і купальниках, а на цьому легкий літній костюм. Це викликало питання... Лана тихо пробурчала: