Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 16: Тепло, яке не потребує слів

Тарас постукав у двері, і Аліна, чуючи стукіт, підвелася. Вона вже встигла трохи відпочити, але її погляд усе ще був затуманений від розмови з братом. Вона не могла викинути з голови його слова, його вимоги повернутися, виконати свій "обов'язок". Кожен дзвінок, кожне повідомлення від нього було, як удар по її внутрішньому світу.

Коли Аліна відкрила двері, Тарас стояв на порозі з легким усміхом, але очі його були серйозними, такими, що не можна було обдурити. Він помітив її вираз обличчя відразу.

— Не можу залишити тебе саму на цій ноті, — сказав він м’яко, ніби намагаючись зняти з її плечей той тягар, що важив на серці. — Ще не пізно. Максимко вже спить, ми можемо подивитись щось легке… комедію чи ужастик. Або поговорити… чи навпаки мовчати разом.

Аліна дивилась на нього кілька секунд, її погляд не змінився, але в ньому було щось нове. Можливо, сумніви. Вона не знала, чи варто намагатися відволіктися. Але Тарас стояв перед нею, і з його простими словами це виглядало, як шанс на маленьке полегшення.

— Я не знаю… — тихо відповіла вона, намагаючись не виглядати занадто слабкою. — Може, просто помовчимо трохи.

Тарас кивнув, не намагаючись нав’язувати свої варіанти.

— Як скажеш. Ходімо до мене, якщо Максим прокинеться, щоб не злякався, — сказав він.

Аліна мовчки слідувала за ним, відчуваючи, як її кроки ставали важчими на кожному етапі шляху.

Коли вони потрапили в його квартиру, Тарас увімкнув м’яке світло в вітальні і запропонував сісти на диван.

— Хочеш чай? — запитав він, намагаючись створити атмосферу затишку. — Чи ще щось?

Аліна, поки він готував чай, сіла на диван і тихо погладила собаку, яка потихеньку підскочила до неї. Вона лягла біля Аліни, намагаючись бути максимально тихою і невидимою, наче відчуваючи її стан.

Аліна відчула, як її плечі трохи розслабляються від того, що поруч є хтось, хто розуміє, хто просто тут. Вона глибоко зітхнула.

Тарас приніс чай, сів поруч, і вони просто сиділи в тиші. Час тягнувся повільно, і хоча вони не розмовляли, між ними відчувалась підтримка. Їй було краще, коли він був поруч. І навіть те, що вони не говорили, давало відчуття, що вона не зовсім одна у цьому світі.

— Я не знаю, що робити, — тихо сказала Аліна. — Все настільки заплутано, і я… не можу знайти відповіді.

Тарас сидів поруч, не поспішаючи з відповіддю. Його погляд був зосереджений на Аліні, але він не вимагав від неї нічого більше, ніж вона готова була сказати. Вона відчувала це і, може, вперше за весь день, не відчувала тиску. Всі ці години, коли здавалось, що кожен момент переповнений її внутрішніми переживаннями, зараз раптом змістились в інший ритм. Тиша не була порожньою — вона давала простір для того, щоб зрозуміти, чого хочеться.

Аліна взяла чашку чаю, зробила ковток і знову відчула, як гаряча рідина заспокоює її нерви. Кілька секунд вона мовчала, здавалося, кожне її слово вимагало сили, кожна думка — часу, щоб структурувати її в чітку форму.

— Мій брат… — тихо почала вона, знову поглядом обираючи точку на підлозі. — Він дзвонив сьогодні знову. Вже не перший раз. Завжди з тими ж вимогами. Каже, що я повинна повернутися в Україну, що я повинна виконати свій обов’язок. Не знаю, чому, але він постійно тисне на мене. Він не може зрозуміти, чому я не пішла служити. Чому я не можу бути там, поруч з ним.

Її голос слабшав з кожним словом, і вона знову відчула, як усі ці емоції накривають її, наче хвиля. У неї не було слів, щоб описати відчуття. Важко було знайти правильні слова, адже кожен дзвінок приносив лише більше запитань і менше відповідей.

Тарас уважно слухав, не перебиваючи, і його погляд був м’яким, розуміючим. Він розумів, що Аліна переживає важкий момент, і, можливо, слова зараз не допоможуть, але бути поруч — це було найкраще, що він міг зробити.

— Він хоче, щоб ти прямо зараз повернулася? — запитав Тарас, обережно підбираючи слова. — Це звучить, як величезний тиск.

Аліна кивнула, її очі затуманились від болю.

— Так. Він каже, що я маю бути там, що я не можу залишатись поза цією боротьбою. Але… я не знаю. Я не можу. Не знаю, чому, але щось всередині мене… Я боюсь. Боюсь, що, якщо я поїду, то втрачу себе. Тарасе… ти розумієш?

Тарас тихо зітхнув і злегка посміхнувся, хоч усередині розумів, як це важко.

— Я розумію, — сказав він, його голос був спокійним, але з тією глибиною, що була характерна для людей, які справді слухають. — І я не можу сказати тобі, що саме правильно, тому що це тільки твоє рішення. Але я хочу, щоб ти знала, що щоб ти не обрала, я підтримаю тебе.

Аліна підняла погляд і побачила в його очах те, чого так не вистачало. Це не була порада або тиск. Це було просто розуміння. Безумовне. І навіть, якщо зараз вона не могла знайти відповіді на всі свої питання, то це розуміння давало їй хоча б маленьку надію на спокій.

Тарас посміхнувся, але в його усмішці не було легковажності. Він знав, що іноді навіть просто бути поруч — це все, що потрібно.

Але в цей момент, коли здавалось, що вони обидва готуються заговорити ще щось важливе, на телефоні Аліни задзвонив дзвінок. Вона здригнулася і подивилася на екран.

Це був її брат. Знову.

Аліна важко зітхнула і подивилася на Тараса.

— Це він… — сказала вона тихо, але все одно чітко відчуваючи, як її серце знову починає битися швидше. — Я маю відповісти.

Тарас не сказав нічого. Він просто кивнув, розуміючи, що зараз Аліна повинна прийняти це рішення сама.

Вона натиснула кнопку відповіді, і її обличчя відразу стало серйозним, коли вона почула голос брата на іншому кінці. Ще одна важка розмова, ще один крок у темряві, що закриває світло. Тарас відійшов у кінець кімнати і спостерігав, але нічого не казав. Його присутність була вже допомогою, навіть якщо він не говорив нічого більше.

Він знав, що коли Аліна буде готова, вона розповість йому все. Але поки що він залишав її в тиші, щоб вона могла вирішити сама, як йти далі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍