Читати книгу - "Просто бути, Таня Тайм"

Розділ 17: Добре бути разом

Коли дзвінок закінчився, Аліна ще хвилину сиділа з телефоном у руках. Пальці були стиснуті, ніби ще тримали в собі напругу, яка не зникла з голосом брата. Вона повільно поклала телефон на стіл і видихнула. Очі мимоволі зустрілись із Тарасовими. Він досі мовчав, не порушуючи тиші, що лягла між ними, наче тепла ковдра — не обтяжуюча, а захисна.

— Дякую тобі, — тихо сказала вона, опустивши погляд. — Я не знаю, як би витримала цю розмову, якби ти не був поруч.

Тарас злегка посміхнувся, але нічого не відповів. Просто був.

— І знаєш… — продовжила вона, піднімаючи погляд і вже з ледь відчутною усмішкою. — Це дивно. Ти — людина, з якою я знайома зовсім недавно. Але ти розумієш мене краще, ніж рідний брат.

Її голос тремтів, але вже не від болю, а від щирості. Вона відчувала, як між ними з’являється щось нове — тепле, справжнє.

— Я хочу повернутися до тієї розмови, яку ми не встигли закінчити, — мовила вона, і її погляд уже не тікав, а тримався впевнено. — Тарасе… ти мені дуже подобаєшся. І Максимко теж. Він — неймовірна дитина. Добрий, світлий. Я бачу, скільки в ньому від тебе.

Тарас мовчки дивився на неї. Його очі м’яко світилися, і в них уже не було стриманої обережності — лише тепло.

Він підійшов, сів поруч. Їхні коліна торкнулись. Аліна не відсунулась. Навпаки — залишалась нерухомою, наче боялась зруйнувати цей крихкий момент.

— Я давно хотів це почути, — сказав він. — Але не хотів квапити. Хотів, щоб ти сама була готова.

Його рука легенько торкнулась її долоні — дотик був такий обережний, що здавалося, він питає дозволу. Аліна не відвела руки.

Між ними виникла тиша — але вже не мовчання, а тиша, що говорила більше за слова.

Їхні пальці переплелись. Аліна відчула, як тепло від його дотику розходиться хвилями, розмиваючи напругу, що ще нещодавно стискала її плечі. Тарас дивився на неї мовчки, і вона вперше за довгий час не ховалась від цього погляду.

Її серце билося швидше, але цього разу — не від страху чи болю. Від чогось іншого. Від довіри. Від присутності.

Тарас повільно нахилився, не кваплячи подій, ніби даючи їй час зупинити його — але вона не зупинила. Її очі вже самі просили про цей момент.

Їхні губи зустрілись у м’якому, майже невпевненому поцілунку — такому, що більше про ніжність, ніж про пристрасть. Це був поцілунок тих, хто ще боїться сказати вголос, як сильно потребує одне одного, але вже не може приховати це поглядом чи мовчанням.

Коли вони відсторонились, Аліна ледь посміхнулась, її щоки злегка порожевіли.

— Дякую… — прошепотіла вона. І було неясно, за що саме: за терпіння, за тепло, за поцілунок, за просто "бути".

Тарас доторкнувся лобом до її чола і тихо відповів:

— Це тільки початок.

 

Після поцілунку Тарас ніжно обійняв Аліну. Її голова опустилася йому на плече, і в цій простій близькості було щось надзвичайно справжнє. Вони ще довго сиділи так — поруч, у м’якому світлі лампи, за вікном бриніло нічне місто, а в кімнаті панувала тиша, наповнена відчуттям спокою.

Із часом розмова повернулась, але вже в інше русло. Вони говорили про дитинство — як Аліна боялася темряви і щоразу вигадувала історії, щоб заспокоїти себе перед сном. Як Тарас, ще хлопчиком, залазив на старий горіх за школою і звідти кидав папірці з жартами однокласникам. Вони сміялися, розповідали про перші симпатії, згадували університетські пригоди — Аліну, що одного разу переплутала аудиторії і прослухала півтори години лекції з біохімії, не зрозумівши жодного слова, і Тараса, який завжди запізнювався, але чомусь мав найкращі конспекти.

Час летів непомітно. Їм було добре просто говорити, ділитись, пізнавати одне одного не крізь тягар подій, а через прості людські речі. Зрештою, Аліна позіхнула й засміялась, прикриваючи рот долонею.

— Вибач… Здається, я вже трохи занадто розслабилась, — прошепотіла вона.

— І дуже добре, — усміхнувся Тарас. — Залишайся тут. Максимко міцно спить, а диван — твій сьогоднішній притулок.

Аліна не сперечалась. Вона вмостилася на дивані, Тарас приніс теплу ковдру, накрив її, і ще кілька хвилин посидів поруч, доки її очі не почали поволі заплющуватись.

— Дякую… — ледь чутно прошепотіла вона крізь дрімоту.

— Завжди, — відповів він, так само тихо.

І в тій ночі було щось цілюще. Без планів, без зобов’язань — просто двоє людей, які нарешті почали дозволяти собі бути ближчими.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍