Читати книгу - "Ти - мій спокій, Ірен Вастро"

Розділ 8

Дивимося одне на одного, не зводячи погляду. Моє серце починає стукати сильніше і мені здається, що я чую ці удари в голові.

- В тебе тут кава лишилася.- каже Андрій, витираючи серветкою мої губи.

-Дякую.- каже ледве дихаючи.

Цю наелектризовану атмосферу розриває звук мобільного Андрія.

Він бере слухавку і відходить від мене, чума я рада і нарешті дихаю.

-Алло, Олексію. Доброго ранку. Так все в силі. Чекай мене біля парку навпроти.  Так. Домовились.-каже він та кладе слухавку.

-Ти що з Олексієм йдете на війну?- питаю чоловіка.

-Так. Ми ж друзі. Тому я розповів йому про свої плани, а він сказав, що теж хоче піти зі мною. Хоче бути корисним країні.- каже Андрій, одягаючись.

-Ясно. Бережіть себе.- кажу я наостанок.

-Будемо старатися. А ти теж бережи себе. Відпочивай більше.- каже виходячи.

Затримує погляд на мені, ніби хоче щось сказати, але йде.

-Бувай.- каже він.

-Бувай.- кажу я.

*****

-Яно, ти сьогодні чергуєш?- питає мене  Жанна, моя колега по-роботі.

-Ні, сьогодна Дарина чергова. В мене сьогодні сімейний вечір. Проводжаємо Андрія на війну.- кажу я.

-Нічого собі. А він же ніби за  кордоном був?- цікавиться Жанна.

-Приїхав тиждень тому. Хоче захищати країну.- кажу я.

-Похвально. Справжній чоловік! – каже колега.

-Це так. Тільки чим це скінчиться?- кажу я з сумом.

-Моліться за нього. Всі під Богом ходимо. Що військові, що цивільні.- каже Жанна.

Вдягаюсь та йду на зупинку. В дорозі дрімаю, бо дуже втомилася. Добре, що прокидаюся, коли автобус спиняється. Заходжу до будинку, де мені відчиняє батько.

-Привіт, доню.- каже він мене обіймаючи.

-І тобі привіт.- кажу я роззуваючись та проходячи на кухню.

Там бачу заплакану мачуху.

-Привіт, доню.- каже вона.

-Привіт. Андрія ще не має?- питаю я.

-Вирішує якісь справи щодо завтра. Сказав, що  скоро  буде.- каже вона.

-Не плачте. Все буде добре.- кажу я, хоч у самої душа не на місці.

-Так буде. Буде коли війна закінчиться і всі сини, батьки та чоловіки повернуться додому.- каже вона з сумом.

Чути дзвінок в двері та голоси. Це мабуть прийшов Андрій. Розставляємо страви, як в кімнату заходить Андрій з батьком.

-Всім, доброго вечора.- вітається він.

-І тобі доброго вечора.- кажемо ми з мачухою.

Сідаємо за стіл та починаємо вечеряти. Кожен боїться порушити тишу, кожен думає про своє.

-Я не надовго. В ночі виїджаємо з Олексієм. Тому потрібно ще прийняти душ, та взяти деякі речі в поїздку.- каже Андрій.

-Ой, синку, навіщо ти собі таку ношу звалив на себе? Ти ж можеш загинути!- каже йому матір.

-Мамо, якщо всі будуть ховатись, то завтра вони прийдуть в наш дім. І тоді вже буде пізно.- каже Андрій дивлячись на матір..

-Ти правий Андрію, вчинок справжнього чоловіка! Батько мабуть пишається тобою?- каже батько.

-Давайте не будемо про батька.- каже чоловік та чомусь дивиться на мене.

Вечеря закінчується. І ми проводжаємо Андрія. Матір  і батько по черзі обіймають хлопця. Коли ж до мене підходить черга, то чомусь боюся обіймати, хоч дуже хочу. Цього разу Андрій підходить ближче та міцно мене обіймає. Перебуваючи в обіймах відчуваю давно забуте тепло, почуття та пережиті емоції. А ще жаль та біль від прощання. Тепло зникає, коли мене відпускають з обіймів.

-Бувай, «сестричко».- каже чоловік та виходить.

В цей час солоні доріжки течуть по моїх щоках.

*****

Так минає півроку. За цей час Андрія ще жодного разу не відпускали додому. Щодня він дзвонить матері та каже що живий, що все  буде добре. А в мене щодня купа людей, що страждають від війни. Під вечір привозять багато постраждалих. Ракета потрапила в полігон, де було багато солдатів.  Серед понівечених обличь мене зустрічають знайомі очі. Очі Андрія.

-Андрій?-питаю я.

-Так. Вранці ще був.- каже та кривиться від  болю.

-Зараз я тебе огляну. Що в тебе болить?- питаю я.

Бачу посічену руку, та  ногу, яка лежить неприродньо. Виявляється, що є можливість ампутації, та все ж ми з колегами вирішуємо спробувати зберегти ногу. Операція дуже складна. Але все вдається. Втомлена засинаю в ординаторській. Прокидаюся та йду до палати Андрія. Він ще спить. На його спокійному обличчі  сліди від удару. Чоловік відкриває очі та дивиться на мене.

-Доброго ранку.- каже він всміхаючись.

-Доброго ранку. Як ти себе почуваєш?- цікавлюся я.

-Нормально. До весілля заживе.- каже він.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍