Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

про вбивства полковника Коновальця й отамана Петлюри, про що згадав лише побіжно, фактом володіння латиною і французькою мовою та характеристикою кремлівської імперії, заставленої бовванами, в якій «державі все, а людині нічого».

— Не печіться, юні друзі, німцями, — заспокоював він своїх слухачів. — Якими б поганими вони не були, а гіршими за лютих більшовицьких чорносотенців, що перемогли народи соціалізмом, поневоливши їх, як опричники, вони не будуть хоча б тому, що за природою своєю не хворіють доморощеною дрімучою безгосподарністю та пришибеївщиною і їм не сняться десятками мільйонів жертви тільки нашого народу, не кажучи вже про інших. А вірою ми консолідуємося, відродимося, виживемо й матимемо владу без розбазарювальників і розтлінників комуністів, які своєю режимною системою породили утриманство спадкоємців і посадили їх у керівні крісла на шиї народів.

— Даруйте, Власе Кононовичу, — перервала Клава харків'янина. — Хочу запропонувати вам із Петром якусь вечерю, то подам на столі у дворі, бо тут на призьбі вже досить сиро й холодно?

— Мені хіба гербатку, — звівся з протягу Шапран, запрошуючи і Янчука.

— Я, Власе Кононовичу, даруйте, хотів би почути вашу думку про КПУ та КПЗУ, — звернувся Петро до харків'янина, коли вони всілися на лавицях навкруг столу перед хатою у затишному дворі.

— Твоя цікавість і похвальна, й насущна, адже про них у програмах наших вузів усе замовчувалося або перекручувалося, — примовк на мить кандидат. — Банди ЧК винищили у нас до коріння членів КПУ, а деяких членів КПЗУ, їм споріднених, лишили в Польщі для підривної роботи, з нормованим дозволом уболівати за суто національні інтереси України. Назагал, душачи все інонародне всередині деспотії, розкидані по світу тиранові агенти будь-якою ціною сплутували й загнуздували світову свідомість своїми напрямками думок, висновками, вирішеннями доль, оцінками подій. Мається на увазі не лише лігвище Комінтерну, а й еміграція вчорашніх царственників із їх ностальгією за необмеженим пануванням, і дорогі друковані видання із характерною трактовкою подій у них, і наївна довірливість Заходу до мирних закликів та дружби, — примовк Шапран. — Зараз, чувати, йде неофіційне виселення німців із Поволжя, подібне до проведеної нещодавно депортації осадників із західних земель України й Білорусії, щось незрозуміле твориться у Криму над татарами й караїмами, іноземні радіостанції сповіщають про подібні акції щодо чечено-інгушів, каракалпаків і кабардино-балкарців... А під Польщею та Австро-Угорщиною українців хоч і не душили масово голодом, та все ж експлуатували й висотували: і двадцятим снопом, і заборонами рідної мови, об'єднань, спілок-кооперувань, і явними й прихованими ігноруваннями людських потреб... Надія галичан на свого Євгена Петрушевича із його прихильниками-невдахами, з'єднання з Директорією було повтором краху дрогобицького повстання завдяки розбрату, який сіяли капезеувці під упливом Комінтерну в непідготованім до державності тлумі нужди і злиднів, що йшов на обіцянки й хабарі, як риба на приманку, як і здавна при гетьманщинах та потім. Взагалі, у нашім народнім нещасті окупаційної провінційності виною, в першу чергу, наші роз'єднаність, отаманство і підкупність. У західних землях, правда, ще хоч якось можна було працювати на рідній царині, а у східних при сталінській інквізиції навіть в уяві мати оту працю було неможливо... КПУ й КПЗУ були маріонетковими сестрами московського Комінтерну. Доречніше говорити, чим вони не різнилися, — уважно поглянув Шапран на Янчука, — утриманством, осліпленням, запобіганням перед ВКП(б), змаганням за місце під більшовицьким сонцем. Правда, КПЗУ з дев'ятнадцятого року була легальною і, терплячи переслідування польської офензиви, була менш переслідуваною чекістами, ніж КПУ, яку Ленін на словах підтримував, а таємно проголошував їй нищівну війну, розвалював і трощив її. Влившись до лав компартії Польщі, за нацьковами із Москви КПЗУ поширила свої дії на Волинь, Холмщину, Підляшшя, Полісся і діяла в суто національному дусі, тоді як КПУ про щось національне і думати не мала права. Такі журнали й газети КПЗУ, — звичайно, субсидовані з Москви, — як «Горно», «Вікна», «Наша правда», «Трибуна робітнича», «Земля і воля», «До наступу», відображали, крім прокремлівських інтересів, і загальнонародні. Навіть знання про них і при харківській, і при київській більшовицьких династіях були крамолою, а ті, що знали про їх змісти, були потенційними ворогами радянської влади навіть тоді, коли не були етнічними українцями на республіканському престолі. Проводирі КПЗУ були мучениками: і Бариля-Савка, і Бойко, і Букатчук, і Роздольський, і Ладан, і Маханець. Їх побратими, покійники у день німецького нападу: Тудор і Гаврилюк, Кацько і Талан, як потенційні агенти не використовувалися. Та ж доля спіткала і членів проводу КП Буковини й Закарпаття. Їх було знищено, як лиш відпала в них потреба, — дивував знаннями Шапран і Клаву, й Петра.

Знав він багато, його прогнози були оптимістичні, а передбачення — мажорні.

— Так і тільки так ми, як народ, можемо спинити свій хід із іменем вождя і вчителя у смертельне нікуди попереду планети всієї при постійному сатрапному воєнному комунізмі, старанно вивчаючи на практиці межі нужд і експлуатацію рабства та основи й методи рукопашного бою у своїх чи й чужих землях із суцільно-ворожими або сумнівними печерними буржуазними елементами підворітників, захищаючи соцвибір, як найсправедливіший, під безсонним наглядом послідовників кращого друга безпритульників залізного Фелікса і його фраєрної шобли временщиків із обов'язками й совістю найпершої у світі країни чудес всеземного раю, — карколомно трощив Шапран радянську дійсність. — Командно-адміністративні росоязичники-заїки облудною дружбою з великими старшебратцями показали нам державу-деспотію суцільного визиску і систему загальної безгосподарності так, що новим окупантам, друзі мої, несила буде її втямити, наслідувати й досягти. Отож, нова окупація, гадаю, буде ще одним досвідом дня нашого нещасного народу, — харків'янин був мов запрограмований. — Навіть оргнабори молоді до Фатерлянду, що, чувати, вже ведуться в наших західних «звільнених» областях, та гіркий хліб чужини не будуть гливкими пайками сибірів чи соловків, — видихнув він гаряче свої переконання.

Близилася північ, Янчук, навіть закутаний у ковдру Клави, все більше чув свій поперек, вже досить змерзнувши, а Влас Кононович був невгамовним і невичерпним, радіючи, що мав із ким себе розрядити, та Петро врешті, пославитись на болі, спинив його.

— Так як неосяжного не осягти, то зосередься може на Петрі Могилі і на кошовому й полководцеві Іванові Сіркові, чи на Григорієві Сковороді і гетьмані Мазепі — вершинах нашої історії і не розпорошуйся на інше, коли вже на чомусь спинився, бо життя коротке наше... Спасибі вам, дорогі друзі, за цей вечір і шмат ночі, розмова з вами — це моє відродження, — заокруглювався гість.

— Петра,