Читати книгу - "У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий"

з отих червоноармійців, які чекають німчурів, щоб ті їх у полон взяли, — перепрошувала господиня гостя, як той присів на призьбі, попросивши Клаву зігріти води, щоб він міг помити ноги. — Подумала, що ти ім'я дочки від сусідів дізнався... Спокою ж нема від тих перевдягальників! Не лише штани й сорочки, тілогрійки й бушлати на свити повимінювали, а й шапки на брилі! Хутір таки добре нажився на командирах і комісарах, що повтікали, як руді миші, полишивши полк напризволяще. На вигоні бачиш он його рештки. А штаб у нашій хаті був...

Не йняв тому віри Янчук, миючи ноги в кориті й оповідаючи Клаві про свою одіссею. До його розповіді співчутливо дослухалися мати й батько, що вийшов із хати і, привітавшись, присів на призьбі.

— Нічого дивного, парубче, — вклинився він. — Капітан із цього полку сказав мені, що ні він, ні його бійці не хочуть захищати не свою державу, не готові ризикувати й умирати за неї. А він же був забезпеченим і мав високу зарплатню від радянського режиму! То й посуди сам, ти ж також фронтовиком був і пів здоров'я сатрапам віддав...

Пристанище у Клави було Петрові Богом послане: і нагодований та виспаний, і чистий та доглянутий ті кілька днів, поки мешкав у Зіньків, він мав у її особі ще й неабияку опонентку під час дискусій. Дівчина була рада віддячити йому за колишню поміч в університеті і при батьках, що слухали мовчки, дженджурилася, граючи словами: «атавізм», «ритуали», «превентивні», «адекватні», «консолідація», «контрасти»... Янчук підтримував її, про себе забавляючись.

Заговорили про поезію, і Петро признався, що душа його по четвертому вижитті німа згідно з Цицероновим висловом «Серед зброї музи мовчать», на що Клава зауважила, що він має хист до літератури, тож не мусить цуратися поетичної творчості. Цікавим доказом того, що Клава час не марнувала, було її сповіщення про «непересічні» вірші Йосипа Мандельштама, які вона потай прочитала нещодавно, відкривши в ньому для себе ще одну «небуденну» постать.

— Даремно ти його ігноруєш, — докорила вона.

— Я просто його не знаю, Клавочко, тому й не можу нічого сказати про нього, як поета, — чесно зізнався Янчук.

— Його «Дрімучий ліс» — то псиний сморід московських помийних ям і смітників, а ославлення «доморощеної матірщини» в «Четвертій прозі» повністю відповідає твоїм оцінкам і мисленню. Пасквіль же на них Давида Заславського й Олексія Толстого — паплюженнями «біснуватого» Йосипа, що «розплескує нещастя», де б не з'явився, — високо піднімає його престиж. Він для радянської літератури, голубе сизий, що Дрейфує для французької реакції, це ти собі занотуй на карк, як любиш говорити.

— Я про нього думаю, як про барона Мюнхгаузена, — докинув Петро.

— Отже, все-таки думаєш! Гадаю, ти близький до істини! Його висміювання брутального цинізму, вихвалянь, чванства й обмеженості владарів — це вже щось на рівному місці, — чарувала Клава батьків своєю вченістю, тішачи й Петра. — До мене приходить вечорами кандидат історичних наук із Харківського університету, що переховується тут у родички від НКВС ще з весни, то він буде тобі достойним опонентом, може й уже нині, — порадувала Клава Янчука, як вони сиділи на призьбі від шляху й наглядали крізь ряди мальв і трояндовий кущ за червоноармійцями, що ладналися на нічліг коло вигаслих казанів. — Колоритна він особа — допитливістю й жахливою ненавистю до імперії, як і ти ото. Відведеш із ним душу. Він усе бачить навпаки, як Аліса в Задзеркаллі, класові принципи й бандитську поведінку Леніна і Сталіна та їх комісарів називає вертепною. До речі, комісар полку, що квартирував у нашій другій хаті при штабі, купив мене тим, що зізнався в паразитичній ролі його посади, шкідливій для партії.

— На фінському фронті комісар також був для нас, вояків, п'ятим колесом до воза, — згадав Янчук.

— Коли він утікав, перевдягнувшись, командир і начальник штабу побили його у нашому дворі до крові й відпустили заюшеного у батьковій свиті, яку він виміняв на відріз діагоналю... До речі, мій харківський гість пропагує Володимира Вернадського, як світового вченого й академіста, що не має собі рівних сьогодні, хоч і замовчується пропагандою Мінотаврів із кремлівського лабіринту людожерів, які всі ці роки вимагали від нас жертв, — давала Петрові знати Клава, що харків'янин таки дійсно цікавий адепт.

Петро повідомив дівчину про кабалістику дат, почуту ним від Арсена Кузьмовича в Чигирині, і Клава не повірила, що Гітлер може програти війну в 1945-му році, бо на власні очі бачила німецькі війська недавно, коли ті проходили через сусіднє село, в якому вона дотепер працювала бібліотекарем.

— Це щось подібне до пророкувань середньовічного Нострадамуса, про якого позавчора мені говорив Влас Кононович, — продовжила аналоги вражена цифрами Клава. — Він і оті надзвичайно рідкісні північні сяйва в нас у березні трактує, як роковані знамення, згадка про які, за його твердженнями, є у французького астролога.

— Нострадамус жив у середньовіччі, як він міг пророкувати долю Московщини, якої тоді ще не існувало? — виказав сумнів Янчук. — Я тільки прізвище його чув, тож нічого не можу стверджувати, — Петро про себе заздрив Клаві, що зустріла того харків'янина, справді непересічного ерудита.

— О, а ми про вас тільки згадували! — замість привітання обізвалася дівчина до гостя, що надійшов із-за хати. — Прибився до нас мій однокурсник, не мені пара, то знайомтесь! Смію запевнити вас: ви нічого не втратите, а мені приємність зробите.

— Шапран! — подав Петрові руку гість, видивляючись на його вдяганку й гумові чоботи.

— Янчук! — звівся Петро, відчувати жилаву руку кандидата.

— Не дивіться, Власе Кононовичу, на нього так підозріло, він не перевдягнутий політрук! Це його так якась милосердна полтавчанка ошатила після чергової несмерті в лікарні, — в кількох словах переповіла Клава Янчукову історію.

Розмова якийсь час не клеїлась: перескакували з новин на чутки й навпаки, поки гість не повідомив, що німці вже під Харковом і він готується й собі вирушити туди. Шапран мав десь років сорок, був небагатослівним, темношкірим, чимось подібним до недавнього Петрового однопалатника Ахмеда. Властиво, Янчук згадав про останнього, щоб перевести розмову до теми давньої історії, викликавши одразу симпатію Власа Кононовича.

Зробивши кваліфікований екскурс у глибини віків, гість, дещо сьорбаючи слова, перейшов до поточного моменту, а коли Петро продовжив переповідку про кабалістичні дати, зокрема, народження і смерті Леніна, у відповідь здивував його знаннями