Читати книгу - "Ті, що співають у терні"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дейн не міг приховати свого потрясіння, а кардинал Ральф беззаперечно погодився.
— Не розчаровуйся у сильних світу цього, сину мій, — лагідно мовив кардинал Вітторіо. — Бо вони теж мають глиняні ноги, і часто вдаються до безневинної неправди заради того, щоб когось утішити. Щойно ти отримав важливий урок, хоча дивлюсь на тебе і розумію, що ти навряд чи коли-небудь ним скористаєшся. Однак мусиш зрозуміти, що ми, добродії в пурпурових мантіях, є дипломатами до кінчиків пальців. Воістину, я думаю лише про тебе й твоє майбутнє, сину мій. Заздрощі та образа в семінаріях — таке саме звичне явище, як і в мирських закладах. Ти трохи страждатимеш через те, що вони гадатимуть, наче Ральф — твій дядько, тобто брат твоєї матері, але твої страждання були б сильнішими, якби вони знали, що вас не пов’язує кревний зв’язок. Спершу ми — люди, а саме з людьми тобі доведеться мати справу в цьому та інших світах.
Дейн поштиво вклонився, потім подався вперед і виставив руку, щоб погладити кішку.
— Можна? Я люблю котів, ваше преосвященство.
Не можна було знайти шляху ближчого за цей до старого, але вірного серця кардинала Вітторіо.
— Можна. Зізнаюся, вона стає для мене надто важкою. Ти ненажера, Наташо, еге ж? Йди до Дейна, він у нас — нове покоління.
* * *
Джастина не мала можливості перебратися з південної півкулі до північної так швидко, як це зробив Дейн: на той час, коли вона відпрацювала сезон у «Каллоден» і без жалю попрощалася з квартирою в Ботвел-гарденс, її брат уже два місяці був у Римі.
— Як, у біса, я примудрилася назбирати стільки мотлоху? — спитала вона себе, сидячи в оточенні одежин, паперів та коробок.
Меґі розігнула спину з коробкою з металевими кухонними мочалками для миття посуду в руках.
— А що вони роблять у тебе під ліжком?
На розчервонілому обличчі доньки з’явився вираз глибокого полегшення.
— О, слава Богу! То онде вони! А я гадала, що їх проковтнув безцінний пудель місіс Дівайн, бо він аж тиждень ходив змарнілий, а я не наважилася сказати їй про зниклі мочалки для посуду. Але я була на сто відсотків упевнена, що ота огидна тварина зжерла їх, бо він зжирає все, що не встигає з’їсти його. Хоча, — задумливо мовила Джастина, — я б не дуже побивалася, якби сталося останнє.
Меґі сіла навпочіпки і розреготалася.
— О, Джассі! Ти така смішна! — І мати кинула коробку на ліжко до купи речей. — Дрогеда не зможе тобою пишатися, це точно. Після акуратності та охайності, яку ми пхали до твоєї голови, — такий розгардіяш!
— Я мала завчасно сказати вам, що марно стараєтеся. Може, забереш ці мочалки на Дрогеду? Я відпливаю кораблем, тому мій багаж необмежений за вагою, хоча, смію припустити, що в Лондоні залізних кухонних мочалок хоч греблю гати.
Меґі поклала коробку з мочалками до великого картонного ящика з написом місіс Д.
— Гадаю, краще подарувати їх місіс Дівайн, бо вона має передати квартиру наступному мешканцю в гарному стані. — Скраю столу вивищувалася нестійка споруда з немитих тарілок, що вже повкривалися пліснявою.
— Господи, ти хоч коли-небудь миєш тарілки?
Джастина захихотіла, анітрохи не розкаюючись.
— Дейн каже, що я їх не мию, а голю бритвою.
— Оці таки доведеться спочатку підстригти. І чому ти не миєш їх відразу ж після того, як поїси?
— Бо це означало б піший похід на кухню, а оскільки я зазвичай їм опівночі й пізніше, то нікому не сподобається тупотіння моїх маленьких ноженят.
— Дай-но мені порожній ящик, я повкладаю туди брудні тарілки і викину, — сказала мати, втомившись боротися з донькою; Меґі достеменно знала, що на неї чекає, ще до того, як виявила бажання поїхати до Сіднея, і тому анітрохи не здивувалася. Мало коли їй траплялася нагода допомогти Джастині; й щоразу все скінчалося тим, що Меґі почувалася повного дурепою. Але цього — єдиного — разу ситуація стосовно домашніх справ змінилася кардинально, і Меґі могла допомагати, скільки її душа забажає, і не почуватися дурепою.
Меґі й Джастина таки примудрилися впоратися з розгардіяшем і мікроавтобусом, на якому Меґі приїхала з Джилі, вирушили до готелю «Австралія», де Меґі знімала номер люкс.
— Чому б вам, мешканцям Дрогеди, не придбати будинок у Палм-біч або ж в Авалоні? — запропонувала Джастина, заносячи свою валізу до другої спальні люксу. — Це жахливо: наш номер — над вулицею Мартін-плейс. Уяви собі, як було б класно жити за три кроки від прибою! Може, тоді б ти частіше моталася літаком із Джилі до Сіднея!
— А навіщо мені мотатися до Сіднея, скажи на милість? Я була тут двічі за останні сім років: Дейна проводжала, а ось тепер — тебе. Якби ми мали будинок, то не користувалися б ним.
— Дурня!
— Чому це?
— Чому? Тому що у світі є не лише Дрогеда, чорт забирай! Мене від неї нудить!
Меґі зітхнула.
— Повір мені, Джастино, прийде час, коли тобі страшенно захочеться повернутися додому, на Дрогеду.
— Це й Дейна стосується?
Тиша. Не дивлячись на доньку, Меґі взяла зі стола свою сумку.
— Ми можемо спізнитися. Мадам Роше сказала бути о другій. Якщо ти хочеш, щоби твої сукні були готові до відплиття, краще поквапитися.
— Знову мене ставлять на місце і вчать, як жити, — іронічно зауважила Джастина.
— А чому це, Джастино, ти ні з ким зі своїх приятельок мене не познайомила? У Ботвелл-гарденс я не зустріла нікого, окрім місіс Дівайн, — сказала Меґі, коли вони сиділи в салоні Жермен Роше, спостерігаючи, як чепуряться манекенниці з удаваними усмішками на обличчях.
— Бач, вони трохи сором’язливі… їм бракує впевненості в собі. Мені подобається оте помаранчеве плаття, а тобі?
— Тільки не під твоє волосся. Краще сіре вибери.
— Тьху! Навпаки — я вважаю, що помаранчеве чудово пасує до мого волосся. У сірому я матиму вигляд дохлої миші, яку затягала кішка, — брудної і смердючої. Не відставай від часу і моди,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, що співають у терні», після закриття браузера.