Читати книгу - "І будуть люди"

щось придумати.

— Я спати не буду, — похмуро Федько.

— Заснеш, заснеш. На тобі он лиця немає. І не гарячкуй. Гарячих знаєш куди посилають?

— Нужники чистити? — мимоволі всміхнувся Світличний, пригадавши улюблену приказку Денисовича.

— От-от, — розсміявся господар і поплескав Федька по плечу. — Нічого, козаче, не дуже журися: на поталу ми тебе не дамо!

Снідали тут же, у вітальні. Федько не заставляв себе припрошувати — рвав зубами ніжне куряче м’ясо, трощив кістки, аж у Денисовича віддавалося в подовбаних лікарями, запломбованих зубах. З учорашнього ж ранку крихти у роті не мав, а дружина Денисовича все підкладає та підкладає, рада вгостити, чим Бог послав.

— Х-ху, — одвалився врешті од столу Федько. — Оце наївсь, напивсь — царем зробивсь. Не схотів царем бути — пішов чортам воду носити. Спасибі, Василівно, врятували од голодної смерті!

— Нема за що, — лагідно відповіла Василівна. Денисович же встав із-за столу, провів долонею по голові.

— Так ти лягай, а я пішов. І без мене нікуди ні кроку! Чекай, поки повернуся.

Прийшов перед обідом. Федько вже давно встав. Ходив по світлиці, нетерпляче поглядаючи на годинника.

— Виспався? От і добре. Зараз будемо обідати... Василівно, накривай на стіл!

— Денисовичу, ти спершу розкажи, як там... — глухо попросив Федько.

— Розкажу, розкажу. Тільки не стовбич наді мною! Радився я з товаришами... Розкидали і так, і сяк, а випадає одне: треба писати заяву.

— Куди?

— В ЦК партії. На ім’я товариша Косіора. От пообідаєм, сядем та разом і надряпаємо... А ми теж, в свою чергу, напишемо. Від полтавської губміліції...

— Поможе?

— Мусить помогти!

— А як не вийде нічого?

— Та що ти соплі розвішав! — розгнівався Денисович. — Допоможе, вийде на наше! А не вийде — в Москву напишемо, у ЦК. Будемо писати, поки доб’ємося правди. За правду, брате, завжди доводиться воювати. І от що: повернешся до Хоролівки — партквиток здати! І жеребця... Не хватало, щоб тебе за конокрадство судили!

— А зброю?

— Зброю мені віддаси. На зберігання. Я тобі видам розписку, щоб там не чіплялися. Розберуться в ЦК, тоді й поверну...

— А мені що ж: у Хоролівці відповіді ждати?

— Подумали і про це. Коли б ти був не такий шалапутний, можна було б і в Хоролівці. Тільки ж ти такий, що не будеш чекати, поки біда тебе розшукає, — сам на неї нарвешся. Хотів я тебе взяти до себе, в апарат... Хоча б знову в карний розшук... Не виходить.

— Може, хоч нужники чистити? — всміхається гірко Федько.

— Можна й нужники. Зараз ця робота якраз по тобі: нерви підлікував би, чистим повітрям подихав... Та й часу вдосталь було б над своєю поведінкою подумати... Тільки мені тебе, чорта, жалко: завоняєшся ж так, що потім на жодну іншу роботу не пустять. Тож слухай сюди. Є у мене у одному райцентрі вірний товариш. По фронту. Працює там головою райвику. Заскочиш у Хоролівку, а звідти мотай прямо до нього. Побудеш поки що начальником пожежної дружини. То як: згода?

— А куди ж мені ще діватися? — погоджується нерадісно Федько.

— Тільки ж нікому ні слова. Навіть Олесі.

— Та знаю.

— От і добре! — повеселішав Денисович — А тепер давай обідати... Василівно!

— Може, спершу заяву напишемо, — нетерпеливився Федько.

— Встигнемо. От поїмо та й засядемо. Бо як один поет писав: «Ну, кому на ум придет на желудок петь голодный!»

Федько не став затримуватись у Денисовича: як тільки пообідали та написали заяву, відразу ж за картуза та на коня. Денисович проводжав до воріт:

— Ну, бувай!

— Спасибі за все... — Федько ще хотів щось сказати, та йому перехопило в горлі. І, аби приховати од начальника оті непрошені сльози, що обпекли йому очі, огрів нагаєм жеребця, галопом пустив вздовж вулиці — тільки зацокотіли підкови та завищала на смерть перелякана собака, що перебігала саме дорогу, а потім довго гавкала услід, нудно й ображено.

Добрався до Хоролівки аж уночі. Завернув до міліції, спішився, постукав і, коли вийшов черговий, похмуро наказав:

— Забери жеребця!

Вражений несподіваною появою Світличного, черговий довго не міг упіймати вуздечку. Федько ж поплескав коня по оксамитовій шиї, визвірився на міліціонера:

— Ну, чого витріщивсь! Забирай!..

Пожбурив у двір канчук і швидко пішов геть, заклавши руки в кишені. Засвистів.

І горбилась незвично Федькова спина, а свист отой більше скидався на стогін.

Вдома не спали — зустріли його червоними, опухлими від плачу очима.

— Ну, от, — досадливо мовив Федько, звільняючись із жіночих обіймів. — Ну, чого б це я рюмсав? Що мене: вбили чи в тюрму посадили?

— Ми ж думали, що тебе вже і не побачимо, — сміялася крізь сльози Олеся, не відходячи од чоловіка ні на крок.

— Ти хоч би маму пожалів, якщо нас не жалієш, — підступала з іншого боку Таня.

— А що з мамою? — стривожився Федько.

— Захворіли. Як зайшлося серце, лікаря викликали.

— В себе лежать?

— У себе. Та ти не йди: вони, здається, заснули.

Федько не послухався сестри: пройшов до маминої кімнати, тихенько відчинив двері, просунув голову.

В кімнаті стояв напівморок: тьмяне маслянисте світло стікало з лампади, одбивалося од позолочених образів, м’яко перемішувалось із темрявою. І в тому присмеркові невиразно темніло широке ліжко, біліли подушки і ковдра, що вкривала маму по саму шию.

— Федю!

— Я, мамо.

Він ступив до кімнати, зачинив за собою двері. Підійшов до ліжка, відчуваючи за собою велику провину, що довів маму до серцевого приступу.

— Ох, сину, де ж це ти пропадав?

— Викликали мене в Полтаву, мамо, — збрехав Федько.

— Чого ж ти нам нічого не сказав?

— Та, знаєте, не встиг. Як одержав телеграму, так зразу й на поїзд.

— Чого ж вони тебе звали?

— Нову роботу дають мені, мамо. Годі тобі, кажуть, там працювати, треба йти на вищу посаду.

Мати слухає оту синову казочку, киває головою, але мало що розуміє: не так важливі їй зараз Федькові слова, як його присутність. Тільки тоді, коли Федько сказав, що має відразу ж їхати на нове місце роботи, вона так і стрепенулася:

— Та ти хоч кілька днів побудь коло нас!

— Не можна, мамо. Ніяк не можна. Я б і радий, так наказано ж завтра явитися... А як ви себе почуваєте?

— Та я що ж... Я нічого... От полежу, пересплю, а завтра і встану. Мені лиш би ви всі були здорові та щасливі... Ти вже, Федю, іди... Іди утіш Лесю, бо вона очі за тобою ви-

плакала...

— То ви спіть, мамо.

Федько тихенько вийшов. Постояв під дверима, прислуховуючись, чи не застогне мати, чи не покличе його назад. Але там було тихо. Тоді він пішов до жінки й сестри.

Олеся, дізнавшись, що чоловік збирається знову кудись їхати, розплакалась, а Таня з докором сказала:

— Не можеш хоч день почекати?

—