Читати книгу - "І будуть люди"

Не можу, сеструню, не можу, — лагідно відповів Федько. Обійняв Олесю, шорсткою долонею обтер мокрі щоки. — Ну, годі, Олесю. Поплакала — й годі. Краще збери мені щось

поїсти...

— Надовго їдеш?

Таня щосили стримує сльози — кусає губи, а стримує. Що ж тоді буде, як і вона розплачеться!

— Не знаю, сестричко. Може, на тиждень, а може, й на

довше.

Брат ласкавий та ніжний. Отакий він завжди, коли відчуває за собою провину або хоче про щось попросити сестру.

— Таню, в мене до тебе просьба.

— Яка, Федю?

— Ти знаєш, де райпартком?

— Знаю.

— Занеси туди мій партквиток. Тільки як питатимуть, де я, скажи, що не знаєш. Залишив квиток і кудись подався... Зробиш, сестричко?

— Та де ж тебе подінеш: давай віднесу, — з ласкавою посмішкою говорить Таня.

— От і добре! — зрадів Федько. — А тепер дайте поїсти... Та не дивись ти на мене так, мовби я уже мертвий! — це вже до Олесі. — Не бійсь: чорти мене не вхоплять.

Потрібний Федькові поїзд відходив із Хоролівки о сьомій ранку. Ще було темно, коли вони втрьох вийшли надвір. Дійшли до вокзалу, зупинилися. Федько не хотів іти досередини: ще хтось побачить. Вийняв гроші, послав сестру купити квиток.

Таня пройшла в зал, де були каси. Сперте, задушливе повітря ударило їй у лице: на лавках з високими спинками, обклавшись вузлами та чемоданами, спали люди. Поміж ними мляво вештались сонні залізничники, такий же сонний і млявий касир довго виписував квиток, а потім ще довше рахував здачу.

— Купила?

— Купила.

Федько взяв квиток, не дивлячись, засунув до кишені.

— Ти ж, Федю, пиши, — тихо попросила Олеся. Голос у неї сумний, в ньому вже виразно вчуваються сльози.

— Та де ж вас подінеш, буду писати. Хіба що паперу не дістану, — все ще пробує розвеселити дружину й сестру Федько. — Ну, ви уже йдіть. Провели — й годі.

Вони ж стоять, як зачакловані. Тягнуться до нього сірими плямами облич, то одна, то друга, самі того не помічаючи, наказують, просять писати, а ще більше — берегти себе на тій новій роботі.

Федько аж зрадів, коли засвистів паровоз і до перону, світячи вузькими вікнами, підійшов поїзд.

— Ну, бувайте здорові!

Поспіхом тицьнув вусами у щоку сестру, потім — Олесю, побіг на перон. Вже там оглянувся: дві невеликі постаті тулилися одна до одної, і були вони такі нещасні та сиротливі, що в Федька защеміло на серці.

— Що ж поробиш... що поробиш... — бубонів він, стоячи у тамбурі та виглядаючи в засклені двері в марній надії ще раз побачити дружину й сестру.

Містечко, до якого приїхав Світличний, більше скидалося на велике село. По центральній незабрукованій вулиці густо й привільно слався спориш, порпалися заклопотано кури, а з високих тинів перекликалися поміж собою голосисті півні. Зрідка повільно проїжджали вози, а то й гарби з впряженими волами, і так само повільно волікся тут час, в’язнув у осінніх непролазних баюрах, плутав у зимових високих заметах, а влітку дрімав у холодочку, рятуючись од пекучого сонця.

Сонний спокій містечка збуджував раз чи два на день старенький райвиківський «фордик» — ветеран іще імперіалістичної війни, латаний-перелатаний, паяний-перепаяний. Натужно кашляючи слабосильним моторчиком, здригаючись конвульсійно розхитаним кузовом, автомобіль волік за собою хмару такого густого, такого ядучого диму, що люди кидалися врозтіч, а хто зазівається та хапоне того диму — чхатиме потім, аж спотикатиметься. Зачувши дирчання «фордика», майже з кожного двору вискакували собаки, і під їхнє валування, під кудкудакання та кувікання котив отой механізований дідуган вулицею, на превелику втіху дітлахам.

З головою виконкому райради — низеньким кремезним чоловіком — Світличний швидко знайшов спільну мову: всю громадянську голова пройшов із Будьонним. Про те свідчили нев’янучі кавалерійські вусища на круглому, як кавун, обличчі, широкий шрам від шляхетського палаша вподовж лоба і гаряча, що й до могили не охолоне, любов до коней. Тому голова і не їздив ніколи «фордиком», а тримав рисака і, коли дізнався, що Світличний теж воював у Будьонного, не витримав — повів гостя у стайню похвастати конем.

Кінь і справді був породистий — чистокровний дончак.

— А ти на груди, на груди поглянь! — вихвалявся голова, не одриваючи закоханих очей од рисака. — А бабки... Помацай-но бабки!..

У Федька й без цього горіли вже очі, він усе гладив долонею по гарячій нервовій шкірі:

— Отакого б коника мати!

Голова, натішившись конем, повів нарешті Світличного до свого кабінету.

— Знаю, все знаю, — зупинив Федька, коли той почав розповідати, що спонукало його шукати роботу — Ти лучче от що скажи: пожежі гасив коли-небудь?

— Ні, тільки підпалював, — щиро зізнався Федько.

— То й гасити навчишся! — зробив категоричний висновок голова. — Раз у конях розбираєшся, то не можеш бути поганим пожежником! В пожежному ділі що головне? Коні щоб справні були! А наш тюхтій довів їх до того, що падати стали. Вже, було, й догорить, а вони все ще повзуть... Всю команду, паразит, розпустив! Давай бери їх, сучих синів, у руки! — напучував Світличного голова. — Ну, я не прощаюся: ночуватимеш у мене. Поки квартиру підберемо...

Ще здалеку побачив Федько високу каланчу і чим ближче підходив до неї, тим більше наростало у ньому таке відчуття, що там чогось не вистачає. Врешті зрозумів: пожежника. Каланча стояла посеред порожнього двору: ніде ні душі. Праворуч розмістився просторий сарай з величезними двостулковими дверима, за сараєм — конюшня, а ліворуч — невеликий приземистий будинок з облупленими, давно не мазаними стінами. Федько пройшов у відчинені навстіж ворота, які навряд чи коли й зачинялися, попрямував до будинку.

У просторій кімнаті було аж сизо од тютюнового диму. На підлозі валялися пріла солома, шмаття брудного паперу, якесь ганчір’я, а за столом при вікні сиділо четверо здорованів і засмальцьованими картами різались у підкидного. Вони так і завмерли, побачивши незнайомого у шкуратянці, в хромових блискучих чоботях. Світличний же підійшов до столу, простягнув руку до рудого, як вогонь, парубійка, що тасував саме карти, замість привітатися коротко наказав:

— Ану, здай і мені!

— А хто ви такі будете?

— Здавай, здавай, потім скажу!

Виграв. Здали вдруге — знову залишив рудого у дурнях.

Потім зібрав карти, подер і викинув у помийницю.

— Отак! Не вмієте грати, нічого й братися! — І, знову підсівши до столу: — Як же ви, хлопці, до життя такого дійшли? Брудно, запущено, добрий хазяїн і свиню посоромився б отут тримати!

— Ми не свині, — образився один із пожежників. А другий знову спитав:

— А хто ви такі будете?

— Буду я вашим начальником, — відповів Світличний. І вже іншим, категоричним тоном: — Ану зберіть мені всю команду! Та щоб одна нога там, а друга — тут! Даю п’ятнадцять хвилин.

Не п’ятнадцять хвилин — більше двох годин прождав Федько, поки зібралися всі дванадцять пожежників. То шукали Миколу, то не було Василя і Микити: навіть удома не знали, куди вони повіялись.

— А як десь загориться? — допитувався сердито Світличний, коли всі нарешті зібралися.

Ті винувато мовчали.

Світличний походив, походив, потім наказав:

— Надіти форму!

Пожежники сипонули до