Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         – Тож… прощайте, – мовив нарешті Володимир та міцно обняв іконописця.

         Потім він зайшов до намісника монастиря, Даміана. Вже збираючись виходити, він мовив ті слова, над якими його било сумління, а в голові виникало найголовніше питання Гамлета. Врешті-решт, Родіон відповів собі: «Бути!».

         – Зніміть і спаліть ті ікони, що ви їх нещодавно повісили. Вони диявольські. Колупніть їх пальцем і побачите, що ховається під Господнім образом… Ох, якби я міг так легко ж колупнути людину, і побачити, чи не ховається в ній щось зовсім темне…

*  *  *

         Скит Свято-Успенської лаври знаходився зовсім поблизу Голосіївського парку, на вулиці Ягідній. Туди перебрався Родіон Михайлович. Здавши документи, він швидко став одним із послушників.

         Келії в скиті були одномісні, тісні. Скоріше на подив Родіона, йому прийшлось також здати більшість своїх речей наміснику обителі – Гаврилу, тому як в келії вони просто не поміщались.

         Все ж, таємно Родіон Михайлович прихопив зі собою маленький записник із ручкою. На перший же день перебування він став записувати туди всі свої думки. Перший запис засвідчував, що ченці в скиті мовчазні, і увесь час тут приділяється тільки молитві – власне кажучи, це задовольняло Родіона Михайловича, бо саме цього він і хотів – відмовитись від долі, її катувань і дарунків, шляхом відмови від суспільства.

         Перші дні в скиті пройшли благополучно. Родіон Михайлович не став знайомитись з будь-яким ченцем, бо вирішив заглибитись у себе; проте йому так жодного разу і не вдалось доладно увійти в стан того Lectio Divina – потрібно розуміти, що при всіх його релігійних переконаннях, в свідомості він зберігав матеріалістичне мислення, і тому все, що стосувалося духовного світу, Родіон не міг пізнати. «Я, – каже, – промовляю до Бога, але що я маю робити, коли Він мені не відповідає? Так, мені наче вдається, як говорив Володимир, сконцентруватись на власній душі, але я не розумію, що робити далі, коли нічого особливого не виникає ні в думках, ні перед очима».

         Четвертий день перебування, себто в четвер, братія скиту зібралась у храмі – зовсім невеликому, із трьома куполами, виробленими в матовому стилі куполів Києво-Печерської лаври. Вони були не окремо вилиті у цілісній формі, та наче скріплені з багатьох металевих листів. Поряд із головною церквою ж відповідно стояла дзвіниця, котра стриміла ледь не вище перше описаної будівлі.

         Ранкова служба почалась. Все тоді проходило, як і повинно бути, до того лише часу, поки ченці не винесли кадильницю. Родіон вслухувався у її ляскаючий звук, що сходив з золотого ланцюжка, на якому вона трималась, і враз його вразило точно те ж саме почуття, котре він одчув тієї рокової ночі. Все змішалось в одну картину, голову стали розбивати нудотні хвилі… Вони являлись, і стихали, мов подуви леготу. Перша хвиля. Друга. Родіон став молитись. Третя, четверта. Різні кінцівки мимоволі засіпались. Ще будучи при свідомості, він зрозумів, що більше не в змозі контролювати порухи плеч – їх немов охопив потужний тремор. Про ці відчуття іконописець зараз нікому не хотів говорити, щоб не переривати службу.

         П’ята хвиля стала останньою. Далі світ зник перед очима Родіона Михайловича.

*  *  *

         Інок Паісій стояв біля кліросу, та в той момент, коли його рука вже наче на інстинктивному рівні перегортала широченну книжку – він був співцем – то периферичним зором він побачив, що якийсь послушник впав на кахель, трохи не вдарившись головою об сходину вівтаря.

         Братія одразу звернула на те увагу. Спів зупинився, бо їх заглушив шалений, нелюдський крик потерпілого. Тіло ж його калатало, наче би то біс у нього вселився. Звісно, ченці тому видовиську дуже злякались, відтак призупинили службу. Коли ж Паісій, який першим прибіг до зомлілого, побачив, що по бороді його, з кутиків рота витікає кров, то й сам тієї миті ледь не згубив свідомість. Ніхто ж, звичайно, не міг очікувати, що таке взагалі може статися під час богослужіння.

         Судоми в послушника, котрого ще хвилину тому намісник Гавриїл назвав Родіоном, поволі зупинились, і його переправили до місцевого шпиталю, де, не приходячи до тями, він пролежав чотири години.

         Зрозуміло, після того, що тільки-но сталось, служба не могла відновити свій колишній настрій: тим не менш, того ж дня за здоров’я послушника Родіона помолились і поставили свічку.

         Після справлення богослужіння намісник відвідав шпиталь, та побачив, що на кушетці спить, можна сказати, винуватець всього цього неспокою. Тої миті для Гавриїла головною метою було дізнатись, чи живий взагалі послушник, та побачивши, що груди його повільно надуваються… та спускаються, то й усвідомив, що питання це недоречне. Одначе про діагноз він все одно поцікавився.

         – Тут очевидно, отче – падучая, либо по-другому, эпилепсия. Не иначе, – відповів лікар скиту.

         Намісник притомлено зітхнув, неначе промовляв до себе: «ох, тільки цієї біди мені не вистачало!», та вийшов із палати шпиталю.

         Вечором того же дня, коли послушник прийшов у себе, лікар знайшов на його столі, поряд з кушеткою, розгорнутий записник. Знаючи навіть, що це є гріх, та що загалом заборонено це по статуту цього скиту, він вирішив з цікавості заглянути в нього.