Читати книгу - "Сироти долі, Olexander Sakal"

         «АНТИХРИСТ – ЗВІР З МОРЯ. 10 РОГІВ, 7 ГОЛІВ. 10 РОГІВ, 7 ГОЛІВ. 1 ГОЛОВА – ЯКІВ…».

         Виписано все це було поганим почерком – певно, Родіон дуже поспішав і до того ж панікував, коли рука його виводила ці вкрай дивні слова. Лікар, прочитавши те (хоч далі заповнена ще ціла сторінка), одразу відійшов подалі від його кушетки. Послушник якраз повернувся до палати. Лікар ту секунду намагався стояти невимушено, стараючись хоча б не глядіти час од часу на записник.

         – Я добре себе почуваю. Дякую вам, – мовив Родіон.

         Лікар у відповідь тільки кивнув.

         – Коли я зможу повернутись до послуху?

         – Завтра.

         Відповівши, лікар не став баритись, та хутчіше покинув шпиталь.

         Якби хто тоді міг ще бачити послушника, то помітив би, що він, відверто кажучи, шокований лаконічністю лікаря. Хвилину оглянувшись в палаті, Родіон сховав блокнот в стіл.

*  *  *

         Цього разу тьма в його свідомості тривала не так довго. В один момент він побачив перед собою знайому картину: людей, котрі знемагають від спеки і голоду. Родіон Михайлович знову стояв посеред піщаної дороги.

         Погляди… нещасні погляди сердешних людей. Невідомо, чи проклинають вони саме небо за свої муки, проте було зрозуміло, що наразі вони готові віддатись кожному, під будь-які умови, за кусень хліба. Діточки, прикриті чисто зі сорому одним тільки дрантям, ледь могли ходити через неймовірну перевтому; старі, котрі ще мали які-не-які зуби, жували власний язик, аби тільки зімітувати процес поїдання. Родіон Михайлович тоді ж прикрив свій ніс накидкою (він-бо знову був у якійсь старовинній накидці), бо сморід там був нестерпний: трупи розкладались, зогнивали на шляху людей. Певно, вже не вистачало місця, щоб їх викидати, тож більшість людей стали залишати померлих членів своїх сімей побіля власних домівок.

         В кінці тієї вулиці Родіон Михайлович бачив височенний мур, вироблений з жовтого каменю. З-за нього виднівся товстий золочений купол – здавалось, то була єдина святиня того місця, але туди ніхто з цих людей не ходив по невідомій причині. Врешті-решт Родіон Михайлович впізнав, що купол той належав мусульманській мечеті.

         «Схоже, ці нещасні принципово не ходять до мусульман, навіть не дивлячись на жахливу спеку на вулиці» – казав собі він.

         Родіон Михайлович чув голоси окремих людей, що говорили на невідомій йому мові. Та хоч він і не розумів змісту їхніх слів, але по жестикуляціям, фізіономіям і тону тих голосів можна було сказати, що вони просять у вищих сил допомоги. У вищих сил! Та ж хіба ці люди можуть продовжувати вірити у щось вище? Адже вони вже з десяток разів пережили всі ті муки, що їх пережив колись Йов – то й що; хіба зло відчепилось від них? Ні, це просто суспільство вбило само себе. Родіон Михайлович, пройшовши трохи далі, міг бачити, що місто те зруйноване вщент – тільки окремі вулички й облишились. Звісно, це Єрусалим, а прямо перед ним проходить стіна Сіонських воріт.

         Він повернув голову в лівий бік. Звідти виходив завитий чоловік рівно у таких же, як і Родіон, шатах. За ним ішла величезна юрба в круглих, дірчатих шляпах. Чоловік на їх чолі був смуглим, широким в плечах, із великими очима й густою темною бородою. Не будь би в нього тієї бороди, Родіон Михайлович міг запросто сказати, що це Андрій Прокопович. Проте і без того він, на інтуїтивному рівні зрозумів, хто це є. «Ось він, Антихрист, – він стояв перед ними, не сходячи зі шляху, – невже він так просто зміг занапастити мусульман?». Дійсно, деякі з тих, хто бігав за чоловіком, настільки захоплювалися ним, що від одного лиш доторку ледь не мліли на місці.

         В руках його був мішок, повний, як виявилось, хлібами. Той мішок ніхто з численної юрби не смів навіть чіпнути – боялись, що їх за це в одну мить вразить вогняна блискавка, що сходить зі самого сонця.

         Юрба наближалась до Родіона Михайловича. Тридцять метрів. Двадцять.

         – Ля йляха іллялах[1]! – кричали люди, крокуючи за ним.

         – О, Аллаху акбар! Аллаху акбар! Аллаху акбар! – вигукували вслід чоловіку, та протягували до нього руки, бо той став розкривати мішок.

         Батьки взяли під руки своїх дітей та піднесли до мішку, щоб ті ближче схопили рученятами їжу. Родіон повернув голову до тієї вулиці, з котрої тільки-но вийшов: голодні, брудні, помордовані долею – вони попіднімались та напрямились в його сторону, звідки сходив шум.

         Родіона вся ця челядь не помічала. Тільки Антихрист з відкритим мішком усе ще барився діставати звідти хліб. За кілька метрів від Родіона він зупинився. Люди зібрались в одну купу. Наш герой зрозумів, що по одну сторону стоять мусульмани, ще відносно радісні і чисті, особливо в порівнянні з тими, іншими людьми. То були християни: неважливо які, православні, католики – тут наче й не існувало 1054 року; і разом із ними не стали розпалювати чвари мусульмани. Жодних «ґяурів» чи «джаврів» не чувалось – усіх непокоїв виключно голод. Побачивши, що християни теж тягнуться до хлібу, наче до манни небесної, вони лиш продовжували славнозвісне: «Аллаху акбар!».

         Боже, та які ж у всіх цих людей нещасні, зацьковані обличчя! Хіба хоч якесь дитя з тих заслужило такої долі на свій юний, безгрішний вік! Та чи ті ж старі мало пережили на своєму віку? Чимало тут тих, чиїх онуків вбили від бомбардування зі сторони Палестини?.. Та все те надто давні конфлікти. З того часу, як те було, люди перестали воювати – точніше кажучи, більше не мали змогу вести війну, бо її попросту стало неможливо підтримувати. Та, може, вона ніколи б і не скінчилась, якби не торкнулася абсолютно кожної людини – від маленької до великої, до кожної держави й народу. Відтоді, як держав не стало тільки за рахунок суспільних міжусобиць – у світі піднявся хаос.