Читати книгу - "Крістіна"

— обидва такі собі Бадді Реппертони — були старші за мене. Я неодружений, але в моєму житті є кілька цікавих жінок, і про Арні я практично не згадую.

Тільки у снах.

Ті сни — не єдине, що змусило мене все це написати. Є ще одна причина, і про неї я розповім вам за мить. Але я збрешу, якщо скажу, що річ не в тих снах. Можливо, це спроба розрізати рану й вичистити її від гною. А може, я просто бідний і не маю грошей на психотерапевта.

В одному з тих снів я повертаюся туди, де відбулася поховальна церемонія. Три труни стоять на потрійних дрогах, але церква порожня, у ній тільки я. Уві сні я знову на милицях, стою біля початку центрального проходу, спиною до дверей. Я не хочу туди йти, але милиці самі мене тягнуть, рухаються з власної волі. Я торкаюся середньої труни. Від мого доторку її віко пружно відскакує, і всередині на білому атласі лежить не Арні, а Роланд Д. Лебей, зотлілий труп у військовій формі. У ніздрі мені вдаряє важкий сморід розкладу, і мрець розплющує очі; його гнилі руки, чорні й ослизлі від якоїсь грибкової живності, підіймаються й хапають мене за сорочку, а я не встигаю відсахнутися, і мертвяк підтягується, і його люті очиська на смердючому лиці опиняються всього за кілька дюймів від мого обличчя. І він харчить, знову і знову: «Ніде від цього запаху не дінешся, ге? Найприємніший запах у світі… крім поцьки… крім поцьки… крім поцьки…» Я намагаюся закричати, але з горла не виривається ні звуку, бо руки Лебея зімкнулися на ньому і тиснуть, стискаються згубним кільцем.

В іншому сні — цей чомусь іще гірший — я щойно закінчив урок чи нагляд за учнями в залі для самостійних занять Нортонської середньої школи, де вчителюю. Я складаю підручники в портфель, ховаю свої папери й виходжу з класу, ідучи на наступний урок. А в коридорі, в обрамленні двох рядів шафок індустріально-сірого кольору, стоїть Крістіна — новісінька й блискуча, на чотирьох нових білобоких шинах; хромова крилата Перемога на капоті хилиться в мій бік. Крістіна порожня, але її двигун заводиться і глухне… заводиться і глухне… заводиться і глухне. Іноді в цих снах з радіоприймача долинає голос Річі Валенса, давно загиблого в авіакатастрофі, з Бадді Голлі й Дж. П. Річардсоном, Біґ Боппером. Річі горлає «Ла Бамбу» під латинський біт, і коли Крістіна зненацька кидається на мене, припалюючи гумою коридорну підлогу й розпорюючи шафки обабіч ручками дверцят, мені стає видно, що в неї понтовий номерний знак — вишкірений білий череп на мертво-чорному полі. А над черепом витиснені слова: «РОК-Н-РОЛ НІКОЛИ НЕ ПОМРЕ».

І тоді я прокидаюсь — іноді з криками, іноді міцно стискаючи ногу.

Але тепер цих снів поменшало. Про це я теж вичитав на одному з психологічних університетських курсів (я їх багато прослухав, може, сподіваючись збагнути незбагненне). Коли люди старішають, їм сниться менше снів. Думаю, тепер зі мною все буде гаразд. Перед минулим Різдвом, коли надсилав Лі її щорічну листівку, до звичного тексту на звороті я додав приписку — один рядок. Трохи нижче свого підпису, під дією імпульсу, нашкрябав: «Як тобі з цим живеться?» А потім заклеїв конверт і вкинув у поштову скриньку, поки не встиг передумати. Листівка-відповідь прийшла за місяць. На ній було зображення нового Центру театрального мистецтва в Таосі. На звороті — моя адреса і єдиний сухий рядок. «Живеться з чим? Л.»

Так чи інакше, думаю, ми дізнаємося про те, що нам потрібно знати.

Приблизно о тій самій порі (здається, коли надходить час Різдва, мої думки наче самі повертають у той бік) я написав Ріку Мерсеру короткого листа, бо це питання не давало мені спокою, постійно гризло зсередини. Я написав і запитав у нього, що стало з кубом брухту, який колись був Крістіною.

Відповіді я не отримав.

Але час навчає мене жити також і з цим. Я вже менше про це думаю — справді менше.

І ось він я, підійшов до остаточного краю цих подій. Старі спогади й старі жахіття сплелися воєдино на сторінках в охайному стосі паперу. Скоро я покладу його в теку, теку сховаю в шафку для документів, замкну шухляду, і на тому все скінчиться.

Але я вам сказав, що є ще дещо, адже так? Ще одна причина описати все, що сталося, на папері.

Його твердолоба впертість. Його нескінченна лють.

Я прочитав про це в газеті кілька тижнів тому — підозрюю, що новина потрапила в мережу «ЕП»[179], бо була чудернацькою. «Ґілдер, будь чесним», — так і чую я голос Арні. Тож буду чесним. Саме ця новина зворохобила мене більше, ніж усі сни й давні спогади разом узяті.

У статті йшлося про хлопця, якого звали Сендер Ґелтон, а прізвисько в нього, якщо міркувати логічно, було Сенді.

Цього Сендера Ґелтона вбили в Каліфорнії, де він працював у лос-анджелеському кінотеатрі просто неба. Очевидно, він у той момент був сам, зачиняв приміщення на ніч після того, як скінчився фільм. Саме зайшов у снек-бар. Раптом в одну зі стін влетіло авто, протаранило стійку, розтрощило машину для попкорну й розчавило його, коли він намагався відімкнути двері в апаратну проекційну. Поліцейські зрозуміли, що саме він збирався зробити, коли його наздогнала машина, бо знайшли його з ключем у руках. Прочитавши цю статтю під заголовком «ДИВНА СМЕРТЬ ВІД МАШИНИ В ЛОС-АНДЖЕЛЕСІ», я згадав слова Мерсера, ті останні: «Він сказав, вона його вкусила».

Авжеж, цього не може бути, але все це було неможливо від самого початку.

Я ніяк не перестану думати про Джорджа Лебея в Огайо.

Його сестру в Колорадо.

Лі в Нью-Мексико.

А що, як усе почалося знову?

Що, як вона подалася на схід, щоб виконати завдання?

А мене приберегла наостанок?

Його твердолоба впертість.

Його нескінченна лють.

Примітки

1

Гарольд «Гел» Роув Голбрук (нар. 17 лютого 1925 р.) — американський театральний та кіноактор. Перше визнання від критиків дістав ще в коледжі, коли у виставі одного актора зіграв роль Марка Твена. (Тут і далі прим. перекл.)

2

«The Singer Not The Song» — пісня гурту «The Rolling Stones».

3

Ян Беррі (1941–2004) і Дін Торренс (нар. 10 березня 1940 р.) — рок-дует «Jan&Dean»; разом почали співати 1957 р. «Dead Man’s Curve» — назва їхньої пісні 1963 року, у якій ідеться про