Читати книгу - "Дім, в якому…"

на підлозі, — відповідає Сліпий. — Підстелив собі банний рушник і лежу. А ви розмовляйте, не соромтеся. Уявіть, що мене тут немає.

Македонський подає мені склянку з чимось темним. Явно не з чаєм.

— «Гірська сосна», — попереджає він пошепки. — Пий обережніше.

І тут я знов згадую про щоденник. Чи не час почати його заповнювати? Хай навіть історіями Шакала. Погортавши в Могильнику щоденники відомих людей (Ральф узяв для мене в бібліотеці цілу купу таких книжок), я зрозумів, що ті, котрі вели щоденники, часто пропускали дні. Іноді навіть цілі тижні. Але мені такий варіант не годиться, бо перший звіт я мушу надати післязавтра. Отже, час почати привчати зграю до свого щоденника. Що раніше, то краще.

Незважаючи на заклик Сліпого продовжувати бесіду, всі мовчать, і я, поставивши склянку з чимось коричневим, що пахне хвоєю, на одну з тарілок Табакі, виймаю зі своєї сумки заповітний зошит. Відкриваю, записую дату та впадаю в ступор. Фраза «ось я знов у четвертій» звучить просто й банально, але нічого іншого на думку не спадає. Помучившись, я записую її, мої вуха при цьому горять від сорому, відтак додаю, що «зустріли мене без особливого захвату».

Табакі читає написане, сопе та зітхає мені у вухо.

— О, ти почав вести щоденник? Що, зовсім нічого було робити?

— Насправді це досить цікаво, — пояснюю я. — Мине декілька років, я відкрию його, прочитаю те, що написав сьогодні, й усе згадається. Тобто, звичайно, не все, але основні події дня.

— Наприклад, що тебе «зустріли без особливого захвату», — киває Табакі. — Дуже важлива подія, а головне, приємно буде згадати.

— Щоденник повинен бути чесним. Якщо зустріли без захвату, то так і треба писати.

— А якщо захват був, але прихований, у душі? — цікавиться Табакі.

— Я пишу про те, що бачу, а не про те, де від мене та що приховали.

— Зрозуміло. І мої теорії переказуватимеш? Я про Хворобу.

— Спробую.

— Ти не зумієш так, як треба. Я впевнений. Усе переінакшиш на свій лад. Усі писуни так роб­лять. Ні слова, як було, а тільки все, як їм привиділося.

Знизую плечима.

— Я постараюся писати, як було.

— Дурня! — Табакі вихоплює в мене з-під носа зошит. — Ти не зможеш. Дай-но я краще сам запишу, щоби бути впевненим, що ти нічого не перекрутиш.

— Е, почекай, дай хоч вступ закінчити!

— Навіщо? Хіба ти не пригадаєш, що я брав його на заповнення? Чи ти збираєшся перечитувати свої записи в стані абсолютного маразму?

Стукацький щоденник тягнуть на інший кінець ліжка, де Табакі, про всяк випадок відгородившись від мене подушкою, починає викладати свої жаскуваті теорії.

От і перша несподіванка для Ральфа.

Роблю ковток зі склянки й ціпенію, закашлявшись. Там щось гірке, як полин, воно обпікає губи й тхне розтерзаною ялинкою. Дихання довго не відновлюється.

Лорд цю хвойну суміш п’є, як воду, і навіть не міняється на лиці. Сфінкс застромив у свою склянку соломинку завтовшки як медичний шланг. Чи то вони свої «Гірські сосни» сильно розвели, чи то вже так притерпілися.

— А де Горбач? — питаю я.

— Поселився на дубі, — відповідає Лорд. — Скоро тиждень, як вони з Нанеттою там живуть. Його прозвали друїдом, і до них туди почали вчащати пілігрими.

— Залишають під дубом усякі підношення, — додає Шакал. — Іноді смачні. Кошички з зернятами та подібні речі.

— Із зернятами? — перепитую я. — Він харчується зерном?

— Не він, придурку. Нанетта. Хоча взагалі-то й вона воліє ковбасу. Тепер у нас обидва верхні ліжка звільнилися, і там ночують дівчата.

Мені стає сумно. Нічого не маю проти Русалки, але друга нічна гостя — це, напевно, Руда, яку я насилу терплю. Я роблю ще ковток — справді поступово звикаючи до «Сосни», і доповнюю образ Дому черговим божевільним штрихом. Горбачем у ролі Тарзана.

За дверима тихе шамотіння, стукіт, і входить Руда із сірим котом під пахвою. Це один із тих трьох, яких нізащо не відрізниш один від одного.

— Привіт, — каже вона мені. — З поверненням.

Зі стукотом кіт падає їй з рук на підлогу, і Руда сідає поряд зі Сфінксом.

— Що там Сліпий робить перед дверима?

— Підслуховує, — пояснює Лорд. — Дотямив, що найцікавіші розмови відбуваються за його відсутності. А так він ніби відсутній.

— Ах, он воно як? Тоді мені, напевно, не треба було його помічати.

— Не треба було, — погоджується Лорд.

Кіт гуляє по ковдрі, задерши товстого хвоста, й обнюхує наші ноги. Величезний котяра кольору попелу й мишачих спинок. Під впливом «Сосни» обриси Лорда, який сидить навпроти, підозріло розпливаються, а кіт починає скидатися на гігантського щура. Коти ці — всі три — бентежать мене. Мені в їхній присутності зав­жди трохи не по собі.

Двері ще раз гримають, до спальні завалюються Стервожер з Красунею.

У Стервожера в руках горщик з кактусом, у Красуні — якась жердина з вершком, обмотаним шматкою. За ними заходить Сліпий з рушником.

— А ось і ми! — грайливо повідомляє Стервожер. — Сьогодні нас четверо.

Лорд скидає на підлогу дві подушки. Стервожер сідає на одну з них, Красуня, притуливши до шафи свою жердину, залишається стояти. Стервожер так туго затягнув свою кіску, що очі його перетворилися на щілинки. Підкреслюючи цю щілинкуватість, він ще й підвів їх олівцем аж до скронь. Через це він виглядає незвично, ніби зібрався на маскарад. А Красуня, навпаки, прийшов по-домашньому, в тапочках.

Як тільки всі розсаджуються, а Македонський вимикає світло, Табакі починає волати, що йому нічого не видно та що він не може робити записів. Спеціально для нього вмикають настінну лампу. Я й забув, що він усе ще строчить у моєму щоденнику. Бідолаха Р Перший. Псих ти чи не псих, а розбирати карлючки Табакі радості мало.

Руда скаржиться Сфінксові на Котоледі — господиню трьох зарозумілих котів. Стервожер ділиться зі Сліпим планами організації своїх похоронів.

— Прошу помістити мене у скляний саркофаг і не оплакувати довше ніж добу.

— А як же бідні Пташки? — питає Сліпий.

— Пташок можете замурувати поряд. Їх і всі мої кактуси. Процедура буде докладно описана в заповіті, так що не турбуйся ні про що.

— Як поживаєш, Куряко? — сором’язливо запитує Красуня.

Протягує руку, щоби поздоровкатися, і перекидає склянку із «Сосною». І страшенно засмучується. Просто жахливо. По ковдрі розтікається бура доріжка.

Македонський дає мені рушник.

— Повитирайся, Куряко, ти облився.

Я витираюся, потискую руку Красуні, кажу йому: «Привіт-привіт! Не звертай уваги, це просто спирт», — і намагаюся відповзти від калюжки з ялиновим запахом, яка всотується в ковдру, але відповзати мені нікуди, бо зліва — Лорд, а справа — Шакалова подушка-­загорожа.

— Як за старих часів хоронили, з кіньми та з челяддю, — мрійливо промовляє Стервожер. — Так і мене прошу поховати, серед кактусів. На кожну повіку покладіть по срібному ключику, а в руки дайте дві схрещені відмички...

— Пробач мені, будь ласка, Куряко, — просить Красуня. — Це я у всьому винен! Я зав­жди та в усьому винен! Завжди!

— Що за дурниці! — обурююсь я та сягаю до кишені за хустинкою, але замість хустинки там лежить тліючий недопалок, об який я обпікаю пальці, й це дуже боляче.

— До речі, як поживає моя родичка? — питає Стервожер Сліпого. — Чи