Читати книгу - "Дім, в якому…"

в доброму вона здоров’ї? Чи не потребує вона чого-небудь?

Мені не чути, що відповідає Сліпий, але видно, як він чомусь показує Стервожерові долоню.

— Ай-ай-ай! — хитає головою Стервожер. — Ну яке вона все-таки люте створіння!

Я вирішую, що вони обговорюють один з подарованих Стервожером кактусів, і переключаюся на Руду.

— Здається, їй небагато залишилося, — каже вона Сфінксові. — Весь час спить і дедалі частіше нас плутає. Навіть коти перестали на ній валятися.

Сфінкс говорить, що це сумно.

— Як сказати, — знизує плечима Руда. — Може, все навіть на краще.

Я знав, що ця дівчина — чудовисько, і Сфінкс, напевно, теж про це знав, бо слова Рудої його не жахають.

Чудовисько витягує з наплічника пошарпаного плюшевого ведмедика й садовить собі на коліна. Вдає з себе безневинну дитину.

Мені стає зле від її звичок і всіх цих розмов про смерть, похорони й таке інше. Я лягаю лицем до динаміка магнітофона, щоб нікого більше не чути.

Але тут мене наздоганяє Лері, який узявся не знати звідки.

— Навіть якщо Павуки знайшли в тебе щось нехороше, це ще не кінець, хлопче, це ще не кінець, — каже він, протягуючи мені пачку моїх же сигарет.

— Дякую, — говорю я. — Ти мене неабияк утішив.

Будить мене Табакі.

У спальні нема нікого, крім нас двох. Дуже сонячно та спекотно. Півліжка застелено, якраз до того місця, де лежу я. Табакі в трьох майках різної довжини, і ніяких тобі ґудзиків. Я згадую, що й учора їх на ньому не зауважив. Мабуть, цей період у його житті минув.

Тру обличчя, чухаю голову, позіхаю.

— Поїхали! — вимагає Табакі нетерпляче. — Зараз саме час для візитів. Давай, одягайся швидше!

У голову мені летить безладний жмут. Я його розгортаю, і виявляється, що це моя сорочка. Зім’ята, в коричневих плямах, з пропаленою наскрізь нагрудною кишенею. Я просовую в неї палець, і він чорніє. Вирішую залишитися в майці, в якій спав. Вона теж не дуже чиста, але в ній я принаймні не виглядатиму вбивцею.

Табакі відповзає до краю ліжка та з гуркотом падає на підлогу. Виконав би він такий фокус у Могильнику, його на тиждень запечатали б у гіпс. Наручний і наніжний. Аби позбавити шкідливих звичок.

Візити починаються із заїзду в Кавник. Ми займаємо столик біля вікна, і Табакі замовляє дві кави й булочку. Люду в Кавнику небагато. Чотири Пси, позіхаючи, поїдають омлет.

— Хіба тут подають таке? Здається, раніше давали тільки булки, — кажу я, не зовсім упевнений, що маю рацію, бо ніколи не був завсідником Кавника.

— Тепер — подають. У їдальні майже ніхто не снідає, й Акула дозволив перекидати сюди деякі продукти. Тут їх розігрівають, і виходить страшенна гидота. Дуже й дуже не раджу.

— А де всі? Чому так мало людей?

Табакі виймає з-за вуха сигарету, нюхає її і присуває до себе попільничку.

— Усі — це хто? — прискіпливо цікавиться він.

— Ну, наші всі...

— Не знаю. Ось посидимо, поговоримо й поїдемо в гості до Горбача. І стане нас троє.

Ми допиваємо каву в могильному мовчанні. Це все настільки не подібне на Табакі, що я почуваюся дедалі незатишніше.

Пси доїдають свій підігрітий сніданок і йдуть. Я раптом згадую, про що хотів запитати Табакі.

— Слухай, а де мій щоденник? Куди ти його вчора подів?

Він дивиться здивовано.

— Твій що? А, щоденник! Десь у спальні валяється, мабуть. Я його до себе не клав.

Він ляскає по пухкому наплічнику, притороченому до спинки Мустанга. Наплічник цей такий набитий, що переважив би самого Шакала, якби той не підвішував до підніжки спеціальні тягарці-доважки. Вони дзенькають і брязкають під час їзди, і взагалі, напевно, страшенно заважають, але Табакі в захваті від своєї ідеї та не збирається з ними розлучатися. Йому, здається, навіть подобається цей гримкіт і брязкіт.

Я чомусь починаю розповідати про те, як самотньо й нудно мені було в Могильнику, і як я навіть не міг трохи собі поповзати, щоби не втратити форму. У Могильнику повзання не схвалюється. І сигарети. І читання ночами.

Табакі слухає мене з цікавістю.

— Жах який! — каже він, коли я нарешті перестаю нарікати. — Тепер я, напевно, навіть їсти не зможу. А якщо й зможу, то без апетиту. Страшне місце Могильник, я зав­жди це знав.

Я кажу, що насправді все не так страшно, що там навіть комфортніше, ніж у Клітці, що смикають і заважають спати тільки в години обходів, а решту часу можна насолоджуватися спокоєм і тишею, але Табакі знову повторює, що давно не чув нічого жахливішого за ці історії.

— Обходи... — бурмоче він, — подумати тільки, який жах!

— Невже ти жодного разу не бував у Могильнику? — вражаюся я.

— Не бував. І тепер уже навряд чи встигну. Тільки це, знаєш, і тішить при думці про випуск.

Хтось ляскає мене по спині та каже, що радий наший зустрічі. Це Чорний. Із пакетом молока, з якого стирчить соломинка. Він сідає на край нашого столика й запитує, як я поживаю.

— Пречудово, — кажу я.

— Жах, жах, — заперечує Табакі, розгойдуючись у Мустангу. — Не слухай його, Чорний, він тільки що розповів жахливі речі про Могильник, я навіть не стану їх повторювати.

Чорний підморгує мені тим оком, якого не бачить Табакі.

— А що говорить про це Сфінкс?

— А Сфінкс нічого і не чув. Його тут не було.

— Я кажу, що він говорить про його повернення, а не про Могильник.

— Про повернення Куряки він наразі не говорить, — охоче ділиться Табакі. — І вже, напевно, не заговорить. Він або говорить відразу, або взагалі нічого не каже. І потім, говори не говори, але якщо його повернули, то що вже тут поробиш...

— Ну... — Чорний залпом допиває молоко, жмакає картонний пакет і закидає його в урну. — Я до того, що якщо він щось усе-таки скаже, я готовий узяти Куряку до себе. У будь-який момент. Так і передай йому, коли побачиш.

Він встає з-за столу, розпрямляє за собою скатертину, каже нам: «Привіт», — і йде.

— Добра душа, — біситься Табакі. — Готовий додати ще одного Пса до вже наявних вісімнадцяти, якщо Сфінкс поведеться, як стара баба, та щось не те бовкне. Я зараз заплачу від розчулення!

— Слухай, ти обіцяв повести мене до Горбача, — нагадую я. — Може, ми вже поїдемо?

— Може, поїдемо, — похмуро бурмоче Табакі. — Якщо ти не вважаєш, що я повинен негайно передати Сфінксові послання головного Пса, поки воно ще димить.

— Я так не вважаю. Послання почекає.

— Тоді їдьмо, — Табакі виймає з наплічника пом’яту бейсболку ядучо-зеленого кольору, розпрямляє її та насуває на копицю розкуйовдженого волосся. — Я готовий. І не забудь сигарети, а то їх відразу зметуть, як тільки від’їдемо.

Надворі тепліше, ніж у Домі. Група Логів під стіною приймає сонячні ванни в одязі, розпластавшись у живописних позах. Тихо вітають нас з-під кашкетів, коли ми проїжджаємо повз них.

— Як після розстрілу, — каже Табакі. — Тільки крові не видно.

Дуб відкидає густу синю тінь. На кордубатому стовбурі витанцьовують сонячні зайчики. Табакі зупиняється, в’їхавши на газон, і довго щось шукає в наплічнику.

— Це ціла система, — пояснює він. — У кожного візитера свій сигнал і, бажано, причина для