Читати книгу - "Син"

із синами. Атож, Сьюзен мала на увазі «здихатися хлопчиків на час пошуків нового бойфренда».

Джинні аж сяяла від радощів, хоч і щосили намагалася не показувати цього Сьюзен. Делл — старший хлопчик, якому на той час виповнилося вісім років, на вигляд був типовим іспанцем. А шестирічний Еш мав білу, мов та сметана, шкіру й світле волосся. Глянувши на них, одразу розумієш, що народилися вони від різних чоловіків. Джинні намилуватися не могла на своїх милих онучків, які, на жаль, її майже не пам’ятали. І, щоб показати хлопчикам своє ранчо (його вони, звісно, теж не могли пам’ятати, бо були тут востаннє ще зовсім крихітними), вона посадила їх, маленьких принців величезного королівства, у свій гелікоптер.

— Одного дня ви успадкуєте все це, — мовила щаслива бабуся, коли вони вже злетіли.

— Мамо… — сказала Сьюзен.

— Колись усе це стане вашим, — повторила Джинні.

Вона просто обожнювала своїх онуків. Любила сидіти разом із ними перед телевізором. Раділа, спостерігаючи, як вони катаються верхи на сумирних поні, котрих вона купила спеціально для них. Але все-таки її неабияк засмучували незграбність і надзвичайна обережність хлопчиків. Вони наче боялися всього, що їх оточує. Хіба можна їх порівняти з її братами, коли вони були в цьому віці? Та навіть Бен і Том… Ні, це вона вже вигадує (або ж її, старушенцію, просто пам’ять підводить). Так чи інакше, а вона дуже-дуже любить цих хлопчиків. Тому для неї справжньою радістю стало сидіти з ними на дивані, слухаючи какофонію дурнуватих мультиків. І за ці моменти щастя вона готова пробачити Сьюзен геть усі її витівки.

Але ж виродження! У п’ятирічному віці вона та її брати вже тренувалися кидати лассо. Коли їй виповнилося десять, вона вже таврувала телят — нарівні з дорослими вакуерос. А її онуки нічогісінько не вміли й нічим не цікавилися. Полковник, найімовірніше, навіть не визнав би їх своїми нащадками. Хоча це несправедливо… Та ні — він мав би рацію. Щось відбувається з усім людством, хоча це, певно, спадало й спадає на думку старим людям з усіх епох. Що ж, вона повинна бодай щось розповісти онукам.

— Тут пробігала дика свиня, — пояснювала Джинні хлопчикам на черговій прогулянці (вона щоразу водила їх територіями ранчо доти, доки вони не втомлювалися). — А це — сліди оленя. Он та пташка зветься сойкою, а онде — улоговина, де гніздяться грифи. Ось це — кролячі сліди, а ось тут — яструб нещодавно пообідав дятлом.

Джинні також розповідала внукам про найдавніші часи:

— Коли тут з'явилися первісні люди, їм довелося навчитися виживати серед шаблезубих тигрів і мамонтів, а ще — гігантських ведмедів, бізонів та коней. Жили тут колись і американські гепарди — єдині тварини, які були спроможні наздогнати вилорогу антилопу.

Делл та Еш терпляче слухали бабусю. Можливо, їм уже було зрозуміло, до чого вона хилить: коли американські гепарди вимерли, антилопи стали бігати повільніше; те саме відбувалося й досі відбувається з людьми.

Коли хлопчики побігли до телевізора, вона сіла на терасі й замислилася. Земля Мак-Каллоу простягається аж до небокраю, проте зв’язок із давніми часами втрачено назавжди. Так, полковник багато чого вмів. Але навіть його не можна порівнювати з первісною людиною, якій до снаги було встромити списа у восьмитонного звіра. Сучасні грізлі вдвічі менші за тодішніх ведмедів. Якими ж трагічними смертями повинні були помирати тоді люди! Для того щоб описати їхню мужність, потрібно не менше слів, ніж може назвати ескімос, якщо попросиш його розповісти про сніг. І про їхні страждання можна сказати те саме.

«Не можна забувати про тих, від кого ми походимо», — подумала вона.

Нині від них зосталися тільки кістки та сліди, що закам’яніли навіки. Ось, наприклад, в Австралії знайшли відбитки ніг трьох первісних людей, які бігли вздовж берегової лінії. Швидкість їхня становила двадцять сім миль на годину — так сьогодні можуть бігати лише найкращі у світі спринтери. Вони мчали дедалі швидше, а потім — сліди обірвалися.

Що вона може розповісти внукам про свого прадіда? Історій про нього — так багато, що з них можна вибудувати все, що завгодно. Ілай Мак-Каллоу винищував індіанців. Ілай Мак-Каллоу вбивав білих. Так, він убивав час від часу: усе залежить від того, чиїми очима поглянути на ці історії — полковника чи його жертв, які дивилися просто в дуло його рушниці. Але ж мертві не можуть говорити, тож їхня думка вже несуттєва.

Вона не знає напевне, але, може, її прадід посіяв свого часу насіння, з якого виросли згубні для його родини плоди. Він-бо забезпечив їм усім розкішне життя, і вони виросли жалюгідними істотами, яких він сам анітрохи не поважав би.

Звісно ж, кожен батько бажає, щоб його діти росли в кращих умовах, ніж він свого часу. Але це врешті-решт спричинює деградацію людей. Адже всім нам потрібно з чимось боротися й чогось боятися, інакше ми беремося жерти самі себе. Що буде з її онуками? А з дітьми, які ще не народилися?

Розділ 61

Улісс Ґарсія

Ранчо Мак-Каллоу отримувало прибутки винятково від нафтових та газових родовищ, розташованих на його територіях. Майстри з буріння та їхні помічники весь час їздили туди-сюди, перевіряючи свердловини, резервуари й помпи. Ці нечупари (майже всі — білі) завжди жбурляли баночки з-під содової просто на дорогу. А вакуерос доводилося їх прибирати. Якщо вже зібрали баночки, можна прибрати й шматки маркшейдерської стрічки, що допомагають цим американцям орієнтуватися на місцевості.

Проте загалом робота на Мак-Каллоу була аж ніяк не найгіршим варіантом: по-перше, у приміщеннях для вакуерос працювали кондиціонери, по-друге, платили тут набагато (це ще м’яко сказано!) більше, ніж у Мексиці. От тільки офіційного працевлаштування Улісс так і не дочекався, через що інші вакуерос — ті, яким уже все оформили, не дуже-то хотіли брати його із собою на родео (було це наприкінці січня). Мовляв, якщо поліція затримає їх дорогою (вантажівка, напхом напхана мексиканцями, — що може бути привабливішою мішенню для ІМП?), то всі вони швиденько розпрощаються зі своїми документами про працевлаштування. Та Улісс пропустив усе це повз вуха, бо миттю зметикував, що три чверті учасників родео взагалі не працюють на ранчо (просто не хочуть проґавити такої розваги — от і все).

Після того, як Улісс посів третє місце в командному киданні лассо — разом із хлопцем на ім’я Фернандо, — він пішов по свій приз (десять доларів), однак, відчувши небезпеку, миттю розвернувся й попрямував у протилежний бік. Сховавшись у густих кущах за