Читати книгу - "Син"

місцем для стоянки машин, він спостерігав за двома агентами ІМП (вони саме розмовляли з організатором родео) і чекав, доки вийде Фернандо з іншими вакуерос.

Дорогою додому всі сиділи, наче води до рота набравши: офіційне працевлаштування — це не якась там дрібничка. І лише своєю присутністю серед цих вакуерос Улісс наражав їх усіх на небезпеку.

Він почувався, наче в’язень, оскільки за територію ранчо нікуди не поткнешся, і від цього божеволів. Та однієї неділі йому спало на думку осідлати коня й вирушити до руїн будинку Педро Ґарсія. Це ж бо, як він чув, колись була велична споруда, схожа на фортецю. Приїхавши туди, він побачив мальовничий пейзаж: струмок із прозорою водичкою, буйна зелень дерев (яка ж це насолода — відпочивати в їхній густій тіні!) і трави. Що ж до самих руїн, лишень опинившись у цих напіврозвалених стінах, він чітко відчув усім своїм єством: тут жили його родичі. Так, Ґарсія — досить поширене прізвище, але…

Раптом хлопець почув, як сюди під’їжджає машина. Швиденько вибравшись із руїн, він спочатку вирішив сховатися, немов злодій, який боїться бути спійманим на гарячому. Та потім передумав: можна буде сказати, що йому доручили розшукати корову, яка кудись зникла.

Із машини тим часом вийшов огрядний чоловічок у старому мішкуватому одязі й масивних окулярах (одразу видно — родиною не обтяжений). Улісс чув якось від інших вакуерос, що місіс Мак-Каллоу найняла когось для написання книжки про історію її ранчо. Хлопець ніколи ще не бачив справдішнього живого літератора. Та все-таки подумав, що суб’єкт цей має типовий «письменницький» вигляд: сам немитий-нечесаний, окуляри сірі від старого пилу. Урешті-решт Улісс вирішив вийти зі своєї схованки й відрекомендуватися йому.

— Мені подобається тут обідати, — пробелькотів коротун (видавалося, ніби він боїться власної тіні) після того, як Улісс назвав своє ім’я. — Тут, мабуть, найкраще місце для споглядання ранчо Мак-Каллоу. І струмок такий прохолодний…

Вони ще посиділи, погомоніли трохи, а потім хлопець спитав:

— А що, власне, трапилося з людьми, які тут жили?

— Повбивали їх.

— І… хто це зробив?

— Мак-Каллоу. Хто ж іще?

Розділ 62

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

15 вересня 1917 року

Відчуваю, як у моїй душі поволі холонуть усі почуття, що кипіли в ній протягом останнього часу. І це для мене ще страшніші муки. Тепер-бо я, спокійно озираючись на всі свої прожиті роки, бачу там лише мрії, що так і не збулися.

Не припиняю думати про те, що поранення Ґленна зробили виправданням для вбивства майже двох десятків невинних людей. Обидва мої сини нині — десь у казармах, а невдовзі опиняться аж за океаном; у будинку панує мертва тиша, мов у якомусь стародавньому склепі. До речі, про древність: за всю відому історію людства полярною зіркою називали чотири різні зорі. Люди ж чомусь без упину торочать, що ніколи не зникнуть із лиця Землі.

18 вересня 1917 року

Вирішив допомогти вакуерос перевірити всі наші огорожі після сильного дощу. І помітив кістку, що стирчала з грязюки біля струмка, який висох. Вона вже повністю закам’яніла, і я зрозумів, що їй багато тисячоліть. Адже тільки дуже древні кістки брязкають, мов залізяки, коли по них чимось удариш.

20 вересня 1917 року

Сьогодні до мене завітав Аб Джефферсон з агенції Пінкертона — нібито з візитом ввічливості. Ми сіли в моє авто й, коли від’їхали на досить далеку відстань, він повідомив мене, що його агенти знайшли в Ґвадалахарі трьох жінок на ім’я Марія Ґарсія, які нещодавно туди прибули. І сказав, що має їхні адреси.

Я змушений був загальмувати.

— Піте, серед мексиканських прізвищ Ґарсія — чи не найпоширеніше, — заспокійливо поплескав мене по спині агент. — Це, напевно, сільські дівчата.

— Усе одно це вже щось.

— То що, мені відправити до них агентів?

— Ні, не треба.

Написав листа — мовляв, благаю мою Марію відгукнутися. Потім — іще два таких самих. До вечора відпочивав на дивані, насолоджуючись відносним спокоєм, адже привид, передумавши висіти просто наді мною, перемістився до одного з темних кутків.

Розділ 63

Ілай Мак-Каллоу

Початок 70-х років XIX ст.

Продавати яловичину було вигідно чотири роки поспіль — аж до тисяча вісімсот сімдесят третього, коли, з початком економічної кризи, бичків знову стали забивати переважно заради шкур.

Та я був не з таких. На той час територія мого ранчо складалася вже зі ста вісімдесяти восьми квадратних миль: сто вісімнадцять із них були куплені, а сімдесят — узяті в оренду. А втрати в поголів’ї худоби я звів до мінімуму завдяки тому, що разом зі своїми помічниками вистежував і відстрілював вершників, які вдиралися до моєї території. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

У піших ми не стріляли: я ніколи не відмовляв чесному чоловікові, чия родина голодувала, у можливості, попрацювавши на мене днинку, отримати за це теля (шкуру забирав я, решту — він). Що ж до сусідів, їхня чесність залежала від того, наскільки міцними були мої огорожі й наскільки пильно мої помічники з рушницями стежили за порядком. Якби цього не було, будь-який злодій міг би за одну-єдину ніч нажити собі багатство, що дісталося мені ціною довгих місяців виснажливої праці. Якби лишень можна було огородити весь берег річки височенним-превисоченним парканом!

У чагарниках досі знаходять старі пістолети, адже кістки зітлівають швидше, ніж залізо. Отакі були тоді в Техасі неписані закони.

Я купив для Мадлен і наших дітей просторий будинок в Остіні. Хлопчики ходили там до школи; моя дружина ще й репетиторів їм понаймала. Я радше спалив би свою оселю на ранчо, ніж дозволив би їм переселитися туди. Та Мадлен щодалі не давала мені спокою: хочу пристойне житло в долині Нуесес для нас усіх, і край! Я щодалі годував її жданиками, бо шкіл тут не було, а мої способи «домовлятися» з тими, хто вдирався до моєї території… словом, краще їй було про це взагалі не знати.

Одного разу, коли я був зі своєю родиною в Остіні, мене неначе вкусило щось — сичав, мов розлючена змія, на будь-кого, хто до мене звертався. Не витримавши, таки гайнув куди очі світять, аби подалі від людей; я гадав, що це нестерпна спека отак легко вивела мене з рівноваги.

Уже наступного ранку почалося: вистромиш носа на вулицю, а там від перехожих тільки й чутно про команчів. Мовляв, їхній останній вождь Куана Паркер здався. Тож тепер їхнє плем’я — а їх якась там