Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

Теж троє, — сказала вона. — Але багато років я не бачила їх. Колишній чоловік заборонив мені наближатися до рідних дітей. Вдалося потримати доньку за руку тільки недавно, коли ховали бабусю. Ви ж знаєте звичаї: у разі розлучення матір проганяють, а діти залишаються з батьком.

З’ясувалося, що від замурзаних, чужих по крові хлопчиків вона далека: з дітьми ніхто не хоче возитись, вони нікому не потрібні. Батько згодний платити 150 р. на день, аби тільки їх хтось погодував. Діти: Якуб (6 років), Емін (5 років) і Азамат (2 роки) — голодні, брудні й худі. За твердженням мачухи, старші зламали ногу маленькому, коли їх залишили вдома.

У квартирі немає їжі. Суп, який я зварила з двох картоплин і банки кільки, діти їли п’ять разів поспіль і вилизували язиком тарілки. Кричали:

— Тьотю! Смачно! Дай іще! Будь ласка!

Ми шоковані. Не знаємо, як бути далі.

18.08.

Мені не подобається чоловік, якого Алхазур відрекомендував як брата. Тут прийнято називати «братами» друзів. Тому, найімовірніше, це саме друг. Цей друг має «східні» схильності й завзято женихається. Люди називають його Мулла. Але я перечитую «Таємну Доктрину» Є. Блаватської. Мені не до нікчемних розмов.

Останнім часом ми няньчили дітей у сім’ї Алхазура. За твердженням усіх сусідів, Кайла ненавидить дітей, душить їх і б’є до чорних синців.

— Саме вона зламала Азаматові ногу, коли той плакав, — розповіла сусідка з другого поверху в їхньому під’їзді, стара чеченка.

Діти про солодощі не знають. Побачивши хліб, трясуться. Я попрохала Кайлу купити їжі в дім. Вона купила картоплю та макарони. Самі дорослі їдять удень у кафе.

Діти нещасні — вони кілька місяців не виходили надвір, їх тримали під замком. Батько, у минулому веселий гуляка, зараз став серйозним сім’янином. Але до хлопців йому немає діла. Де матері цих дітей, невідомо. Кайла сказала, що батько лупцює дітей, але сьогодні з’ясувалося, що це не так. Діти кажуть: «Тато хороший!»

Крім дорослих, є ще «Приживалець». Хлопець із ринку двадцяти семи років. Йому не подобається наша присутність у квартирі. Діти, коли ми йдемо ввечері, плачуть і кричать:

— Тьоті, не йдіть! Не залишайте нас самих! Ми боїмося!

Словом, страхіття.

Крім усього цього, я не полишаю письменницьку роботу. У пошуках інформації бігаю містом. Інколи забігаю в редакції, інколи до мами та чужих замурзаних дітей. Сьогодні була в уряді Чечні.

Бачила Азиза. Він попередив, що біднякам, які не мають житла й пенсії (як ми), даватимуть матеріальну допомогу. Днями було оголошено, що перераховано шістнадцять мільйонів рублів на допомогу нужденним людям Чечні. Уряд «допоміг».

У призначений час, під високою брамою уряду, зібралися старі, діти-сироти, каліки. Чекали на допомогу, сидячи прямо на асфальті. Багато прибули здалеку. З гірських сіл. Старі сиділи на землі, підстеливши під себе газети й підклавши камені — чекали, що «великі люди» помітять їх. Об 11.00 відчинилися двері, вийшов представник влади й гучно оголосив, що гроші «закінчилися»! Почалася паніка. Люди волали:

— Як?! Нікому ж нічого не дали! Ми голодуємо! Негідники! Тварюки! Виродки! Ви знову все вкрали?!

Але охорона швидко розігнала вбогих і калік за допомогою автоматних черг та кийків. Ніхто не одержав ніякої допомоги! Гроші зникли напередодні виборів.

До речі, президента нам уже «обрали». Це скромна тиха людина А. Алханов. На плакатах у місті він має нещасний вигляд, і мені його щиро жаль. Він приймає гру і є її декорацією на чітко встановлений термін.

Я сиділа на території уряду, в кабінеті директора нового телевізійного каналу. Директор, хоч і обіцяв прийти, не з’явився. Прийду завтра сюди ж о 9.00.

Купала кішку Карину в тазі. Хтось у дворі полив її гасом. Хотіли спалити?

Бачила маму Хеди, маленької поетеси. На прохання передати нашу заяву про матеріальну допомогу особисто Рамзанові Кадирову вона відмовила. Боїться, що її дитину обділять подарунками? Не розумію чому. У них дві свої квартири!

Була в Міжнародному комітеті допомоги. У будь-якій допомозі відмовили, але дали інтерв’ю — про те, як багато допомоги надає їхня організація населенню.

20.08.

Директора на каналі ТБ всі дружно звуть Пух. Пуха за мене просив старий Азиз, намагаючись допомогти з роботою.

Директор дав анкету, я її заповнила. Пройшла співбесіду. І мені запропонували посаду редактора молодіжних програм! Погодилась. Пух пообіцяв зарплату вісім тисяч рублів. Це величезна зарплата в нашій республіці!

Цариця в рідній газеті розлютилась: вона довідалась, що в журналі «Кудесник» у Байсарі вийшло моє оповідання. Не розгубившись, вона збігала до свого друга, Аланового тата, у сусідні «Известия» і видала псевдонім, під яким славний Ґапур друкував там мої статті. Ох і дісталося ж Ґапуру від начальника!

А я цілком випадково впіймала старенького спортивного журналіста і пригрозила йому судом за мерзенний язик. Того самого, який голосно заявляв: «Поліна — собака, тому що в неї мати росіянка». Упіймала я його в Ґапуровому кабінеті. Злісний старигань мовчав і дивився собі під ноги.

У «Молодості» на всіх було видано премію. Мені дали розписатися за дві тисячі рублів, тисячу з яких належало зразу віддати Цариці (?).

Муса з міністерства кликав на обід. Але в їдальні уряду мене вже пригостив Азиз. Він замовив так багато їжі, що я ледве дихала!

Сумую без журналістки Айзан із газети «Трудяга». Вона виїхала до Москви. Мені написали всі газети клопотання на вступ у Спілку журналістів. Усі, крім рідної «Молодості».

П.

22.08.

— Не діти — звірі!!! — кричить на вихованців мачуха Кайла.

І це, на жаль, відповідає істині. Зовсім невиховані, позбавлені будь-якого розуміння про добро і зло маленькі створіння. Учора вони так вимотали нерви, що ми вирішили їх більше не доглядати. Тепер зрозуміло, чому їх так люто лупцюють батьки! Діти не розуміють прохань ані російською мовою, ані чеченською. Як маленькі бісенята, вони скачуть цілий день. Кидають речі з четвертого поверху на перехожих, цілячись у голову! Перевертають воду у відрах, яку батьки з зусиллями приносять із вулиці, купуючи її щоразу у водовоза!

У Ґрозному давно немає шибок, їх на вікнах замінює клейонка: діти рвуть її щодня. Навмисне рвуть зубами або протикають іграшками. Кидають у дорослих домашнє взуття, обзиваються матом, плюють у тарілки з їжею. Кидали на підлогу телевізор, єдину пристойну річ у будинку Алхазура!

Це далеко не всі їхні «подвиги». Об сукню моєї матері вони витирають соплі й злостиво хихикають, як маленькі звірята. Батьки, коли бачать таку поведінку, б’ють їх спеціальною для цього випадку різкою! У чеченських родинах прийнято бити