Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

дітей за провини, а дії цих хлопців перевершують усі звичайні витівки. Діти звикли до нас, зрозуміли, що ми на їхньому боці: активно захищаємо і смачно готуємо. Весь час ми не давали їх шльопати, коли були вдома в Алхазура. Особливо я лізла з моралями:

— Дітей бити не можна!

Але є закон: не сунься в чужу родину зі своїми правилами. Видно, ми з мамою не зовсім слушно оцінювали ситуацію. Дорослі просто інакше не в змозі дати раду — ці діти не розуміють жодної мови, крім стусанів! Хоча жаль їх, звичайно.

Кошмар коїться! У ніч на неділю було вбито (розстріляно й зарізано) кількадесят чеченських міліціонерів. Найбільше вбивств трапилося в Октябрському районі та в районі «Мінутки». Причина — помста. Адже міліція в основному набрана з бойовиків, тобто людей, які, побігавши по горах з автоматами, одержали амністію від влади. Їхні колишні соратники не вибачають прислужування новому режиму.

У нашому Старопромисловському районі бардака поки не спостерігалося: міліціонерів ніхто не різав. Але місцеві громадяни чогось упевнено чекають!

Нещодавно я бачила літнього Хасана. Хасан днями їздив по товар до Дагестану. Він розповів, що бачив калюжі крові та шматки людських тіл, які валялися прямо на трасі.

В одному з районів Ґрозного бойовики захопили заручників і кудись повели. А біля чеченського с. Ґехі російський вертоліт кинув ракету в КамАЗ із кавунами. Кавуни розлетілися на кілометр! Суто випадково шофер лишився живим: він у той момент, коли пролітав вертоліт, відбіг у потребі за найближчі дерева. Мені це розповіли очевидці: люди проїжджали й підібрали шофера-«щасливчика».

У всій цій метушні приїздив до Чечні В. Путін. Він поклав квіти до могили покійного Ахмата Кадирова, потоптався на місці та й поїхав собі.

Завтра мені потрібно бути на новій роботі ТБ, у будинку уряду (він уже злітав у повітря в 2002-му).

Була в Байсарі-правозахисниці. З жахом виявила, що бабуся Ліля зникла. Та сама бабуся, яка довірила мені свої дані! Байсарі пояснила, що відвезла Лілю до сестри й залишила там, а у квартиру бабусі скоро в’їдуть «справжні господарі» (?).

Свічки немає. Сонце сіло. Далі в темряві писати нема сенсу.

П.

25.08.

Працюю на ТБ. Оскільки воно розташоване на території уряду, за чотирма постами охорони, я всіх міністрів уже знаю в обличчя. Перед камерою трохи ніяковію. Вихідних немає. Виконую не тільки свою, але й чужу роботу. Це забирає багато сил. Учора знімала свій перший репортаж. Сьогодні цілий день монтувала.

У нескінченних коридорах уряду Чечні я зустріла сивого отамана козаків Григорія Погребного. Він, дізнавшись, що моя мама хворіє, передав трохи грошей їй на ліки. Я довго відмовлялась, але він твердо сказав:

— Допомагаю тобі, як онучці! Мати хворіє, а ти відмовляєшся — недобре!

Журналістку Айзан не бачу.

Навіть у «Молодість» немає можливості зайти. Хотіла забігти туди в понеділок, але на зупинці «Автобаза» почався бій серед білого дня. Бойовики у всеозброєнні моталися дворами, стріляли з автоматів — їм у такт відповідали міліціонери з кулемета.

Я стрімголов заскочила до тьоті Лейли (слава Богу, вона була вдома). Ми в її квартирі полежали за холодильником — там найбезпечніше. Кілька куль залетіло у вікно. Коли народ відстрілявся й розбігся, я попленталася на ТБ.

Учора, близько 20.00, невідомі в масках, прямо при мені, захопили маршрутку на проспекті Фронтовиків. Бандитів було троє, і з ними був дід. Цей дід відволікав міліціонерів раптовими танцями: він бігав навколо них колами, танцював лезгинку й голосно кричав: «Асса! Асса!» Поки вони від подиву пороззявляли роти й витріщили очі, спільники старого підкралися до маршрутки і за шкірку, погрожуючи пістолетом, витягли з неї водія.

Проспект був напівпорожнім у той час. Міліціонерів на ньому було більш ніж десятеро. Я йшла назустріч дійству і з жахом подумала, що немає сховку — ні арки, ні двору; зараз почнеться стрілянина, і випадкова куля… «Нехай, — промайнуло у свідомості. — Просто впаду на асфальт!»

Але міліціонери, коли маршрутка зірвалася з місця, не стали її переслідувати, а побігли за дідом-чеченцем. Худенький в’юнкий старий, продовжуючи робити танцювальні рухи руками, з криком «Асса! Асса!» швидко від них утік.

П.

28.08.

Нарешті вихідний! Я хоча б щось зможу розповісти.

По-перше, завтра в нас вибори президента Чечні. Усі люди навколо знають — це буде Алу Алханов. Багато хто навіть не збирається голосувати. Усе ясно й зрозуміло. Немає ніякого вибору! У нашій країні його вже давно немає. Держслужбовці скуті обставинами: не проголосуєш за «кого слід» — не дадуть зарплатню. Не одержиш зарплатню — діти будуть голодні. Сім’ї багатодітні.

Учора на території уряду ставили укріплення й гармати! Є версія про напад бойовиків. Я була в уряді весь тиждень, а саме перебувала в офісі Пуха.

Пух — дорослий чеченець. Несподівано він розповів, що є великим другом В. Путіна, президента РФ, і навіть показав фото спільного з ним відпочинку (!). Зі мною Пух спілкується нормально. Єдина розбіжність між нами: я не хочу бути в кадрі без хустки. У Чечні жінці соромно мати інакший вигляд — тут свої порядки. Можуть за пропащу вважати, якщо не покрита голова. Пух приїхав до Чечні нещодавно і наполягає, щоб я про хустку забула. Ми постійно сперечаємось, і я йому не поступаюсь. Я на відміну від Пуха знаю, чим закінчуються подібні експерименти, адже прожила в Чечні майже двадцять років! Уся ця видима світська влада, на яку спирається Пух, не значить у гірській республіці ні копійки.

Команда на каналі така. Хитренький директор Пух. Гарна людина, але інколи випиває. Його племінник, близько сорока років, розважливий і самовдоволений. Молодий родич Пуха, двадцяти років, Азур. Симпатичний. Знається на комп’ютерах. Уболіває за місцеву футбольну команду «Терек». Заступник директора Лук. Йому близько шістдесяти. Нахабний, буркотливий чеченець. Полюбляє закидати чужі речі за шафу! (Учора при мені туди полетіли капці оператора Хазифа.) Але до мене Лук ставиться непогано через моє кавказьке виховання: я завжди встаю, щойно він з’явиться. За чеченськими традиціями при старших не можна сидіти без їхнього дозволу. Ще я подаю йому чай, тому Лук відразу добрішає і гидоти мені не робить.

Оператор Хазиф у 1985 році, коли я тільки народилась, уже працював на телебаченні і знав мого дідуся Анатолія. Хазиф тому відразу й вирішив, що я чеченка.

Є співробітник Дадик. Він небезпечний: поводиться непристойно. Учора при мені поліз рукою під сукню одній зі співробітниць-чеченок. Вона лише сміялась у відповідь (!). Дадикові 25 років. Високий, чорнявий, худий.

— Чеченець