Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Туз не обдурить – Ритка залишиться жити у будь-якому разі. Загрози безпідставні та безглузді. Але яке життя на неї чекає далі, якщо Олег дозволить убити себе Вовку? Що той уб'є, немає сумнівів, бо занадто сповнений ненавистю, навіть не маючи реального підґрунтя, крім непокори. Так мізерно мало і так неймовірно багато.

– Досить понти гнати. Ви порядком набридли своєю дурнею, – розлютився Вовк, насуваючись на Туза. – Я хоч не такий філософ, але дещо розумію. Наразі світські бесіди затяглися, час кінчати з цим.

– Не зволікай, роби те, чого прийшов, – відчужено промовив положенець.

– Стійте! – вигукнув Чернишевський, кинувшись уперед, розуміючи – далі тягнути не можна. Рахунок іде на секунди.

– Мужики, – вказавши на Олега, Вовк наказав своїм шісткам: – Хапайте його!

Перш ніж Чернишевський встиг схаменутися, з обох боків його схопили за руки. Подальші події відбувалися наче на великому екрані кінотеатру. Все бачиш, все відчуваєш, але хоч щось змінити не в змозі. Все давно вирішено наперед і твоя думка нікого не цікавить.

– Подивимося, чи надовго вистачить карт, намальованих твоєю кров'ю!

Оскалившись, Вовк вихопив щось із рук Трюфеля. Зухвало повертаючись до Туза, вдарив тому в груди. Секунда – погляд кавказця помутнішав. Колода карт розсипом полетіла на підлогу. Виглядаючи з-за спини свого вбивці, з вуст зірвався хрипкий стогін, а губи осяяла незбагненна до ситуації усмішка.

Усередині Олега щось обірвалося. За своє життя бачив багато. Пережив смерть своїх батьків. Навчальна практика неодноразово передбачала виїзди на місця злочинів. Зрештою, він сам уже три роки сидів у в'язниці за справжнісіньке вбивство. Здавалося, чи можна здивувати ще чимось? Виходить, можна.

Бачити, як із живої людини йде життя – це... Страшно? Боляче? Тяжко?.. Бачити й розуміти, що більше не в змозі щось переграти чи запобігти. Тіло наче скувало незримими ланцюгами. Справа не у хватці Шнира та Трюфеля. Хотілося кричати. Так голосно, як уміє. Але з губ лише злетів тихе зітхання в тон того, що прозвучало від Туза.

Вовк, утримуючи кавказця за плечі, різко висмикнув засіб убивства з податливого тіла, слідом встромляючи назад. Знову і знову. У груди, живіт, серце. Щоразу наближаючи неминучість кінця.

Туз, жадібно хапаючи останні ковтки повітря, зігнувся навпіл. Він був скоріше мертвий, ніж живий, коли Вовк зневажливо штовхнув того на ліжко, міцно стискаючи в долоні знаряддя вбивства. Викрутку. Таку ж, якою одного разу поранили самого Олега. Шматок заржавілого металу, по якому в'язкими краплями стікала кров.

– Вовк, ти король! – десь біля вуха почулося задоволене прицмокування Трюфеля, що розслабився. – Залишилось цю гниду стратити й все пучком.

– Трюфель, зціди з нього крові, – скомандував Вовк, ігноруючи захоплений коментар, – Треба увіковічити великого авторитета у його улюбленому вигляді прикладного мистецтва.

– Чому я? – обурився той, пересмикнувшись від огиди, – Я знову крайній? Може, Шнир хоч раз трохи напружиться?

– А Шнир що? – повертаючись до Трюфеля, озвався той: – Я не стерв'ятник, щоб усяку гниль розгрібати.

– Шнир піде за Голкою, – безапеляційно наказав Вовк, – Чи раз такий розумний, сам зробиш колоду?

– Я не вмію, – не приховуючи жаху, пробелькотів Трюфель. – І кров зціджувати не вмію. Краще я за Голкою гайну.

– Ви погано розумієте? – без тіні емоцій перепитав Вовк. – Трюфель? Потрібно встигнути прибратися, доки кум не застав.

Холодний, майже крижаний голос та загрозливий профіль зробили свою справу. Помічники, що не давали спуску Чернишевському, якось разом підібгали. Шнир, відпустивши Олега, промимривши незрозуміле «Я швидко», вилетів із камери. Трюфель, розтиснувши хватку, раптом схаменувся:

– А з цією нечистістю що робити? Нехай допоможе увічнити свого дружка, крові націдить, а потім прибереться заодно. Раз не встиг допомогти живому, хоч мертвому знадобиться, – штовхаючи Чернишевського в спину.

– Нарешті, дочекався від тебе слушної думки, – розважливо погодився Вовк, продовжуючи милуватися зробленим з авторитетом, – Ну, давай, подивимося по приколу, на що ця гнида здатна.

– Ага, бо одні понти гнати вміє, – підтакнув Трюфель.

– Ось і принесе якусь користь перед смертю, – їдко реготів вбивця, – Потім ще з себе крові накапаєш, щоб нам не бруднитися.

Останні слова стали для Чернишевського червоною ганчіркою. Якщо спочатку здавалося, що серце, впавши, завмерло, то нині гучно закалатало, підштовхуючи до рішення, яке мав прийняти давно. Щось всередині перевернулося. Витримка та спокій зірвалися зі спускового гачка, летячи у пекло.

Те, про що з такою холоднокровністю міркував Вовк – жахливо. Схоже, ця людина планувала перетягнути на себе не лише становище головного, заслуженого злодія зони, а й запозичити певні звички та фішки попереднього. Карти зроблені за допомогою людської крові.

Щось підказувало Олегу: у разі чого права відігратися не отримає. Старий кавказець лише залякував кровопролиттям, але ніколи не доводив до смертей чи таких брудних принижень. Для Вовка колода карт на крові означала лише нову перемогу, ймовірність вкотре самоствердиться за допомогою вбитої ним людини.