Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Тузик здригнувся і, заїкаючись, промимрив:

– Н-не знаю, правда. Туз планував зачекати до завтра, але швидше за все попередив на випадок форс-мажору. Він переді мною не звітував.

– Трясця, – шикнув Олег.

Грубо відкинувши Тузика, що той знов плюхнувся назад на стілець, поквапився до виходу з камери. Благо, час ще дозволяв безперешкодно пересуватися територією.

Чернишевський не думав, що творить і тим більше не думав про наслідки. Скільки разів чув попередження від співкамерників, котрі мирилися з негласними правилами, скільки читав під час навчання – під час конфліктів сильних світу цього, в цьому випадку кримінального, краще відійти вбік і не влазити. Та куди й подівся розум, коли мова заходила про Маргариту.

Тут не до повернення боргів авторитету за дах. Не до страхів перед Вовком та наслідками за спробу завадити ліквідації положенця. Головне, не допустити найстрашнішого. Щоб його муки тут не виявилися марними. Щоб та, що перебуває на волі, вкотре не постраждала через його нездатність постояти за рідну людину...

Олегу здавалося, що дорога до окремої камери нескінченна. Він біг, розштовхуючи засуджених, що випадково зустрічаються на шляху, ігноруючи конвоїрів. Немов збожеволів. Здавалося, їм рухала невідома сила ненависті та озлобленості. Коли, нарешті, влетів у комірчину положенця, з жахом застиг на порозі.

Спиною до дверей стояв Вовк і щось гнівно втовкмачував. З боків від нього були Трюфель і Шнир. На табуреті сидів Туз. Розставивши ноги й за інерцією тасуючи колоду карт, останній не був схожий на людину, якій загрожує смертельна небезпека. Втім, у його становищі нема права показувати страх, або його справді не було. Авторитет, що страшиться примітивних самозванців, не авторитет.

Поява Чернишевського не викликала жодної краплі подиву у положенця, що дало зрозуміти – на нього чекали. У всякому разі, легка посмішка була викликана аж ніяк не несподіванкою. Майнула думка, що Тузик підлаштував сльозливу промову спеціально, щоб заманити сюди. Та Олег благополучно відігнав від себе такий здогад.

Реакція Вовка була прямо протилежною. Побачивши на обличчі Туза усмішку, замовк. З перевагою повільно обернувся.

– Що відбувається? – схвильовано окликнув Чернишевський.

– Опаньки, а цей що тут робить? – випереджаючи головного, підхопив Трюфель.

– Фартове сміття, – розтягуючи слова, проголосив Вовк. Зирнув на кавказця, – Прийшов розділити долю старшого товариша? Це ти вчасно. Правильно. Щоб я одним махом вас з вами покінчив і не блукав зайвий раз.

– Не чіпай хлопця, Вовку, – обізвався Туз, скидаючи з Олега швидкоплинне заціпеніння, – Не суперник він тобі у боротьбі за моє тепленьке містечко.

Нахмурившись, Чернишевський здивовано поглядав на авторитет. Після загроз Ритці чекав будь-чого, але не простих, водночас важливих слів підтримки та якогось заступництва.

– Звичайно, не суперник, – хмикнув Вовк, стоячи спиною до Туза, але обличчям до Олега, – Де бачено, щоб ментяра всю зону тримав! – насуваючись на чоловіка, штовхнув руками в груди, відзначаючи зверхньо: – Як думаєш, кого першого мені доведеться приструнити, зайнявши місце положенця?

– Він хоч і ментяра, але людина хороша, – багатозначно підморгнувши Чернишевському, втрутився кавказець: – Справжня.

– Судиш з того, що він прибіг твою дупу прикривати? – отруйно виплюнув Вовк в обличчя Олегу. – Не те що твій Тузик, так?

– Тузик боягузом виявився. Слабак, –- піднявшись, пирхнув авторитет, – Ти такий самий. І до чужого жадібний. Смутні часи настають, коли ставлять такого, як ти на зоні.

У міру міркувань Туза, Олег бачив, як зіниці Вовка звужуються, на вилицях починають грати жовна, а пальці міцніше стискаються на кофті роби. Злився. Чути правду ніхто не любить. Особливо якщо правда не дуже сходиться з власними судженнями.

В якісь миті  Чернишевський раптом зрозумів ясніше, ніж за минулий тиждень – Туз правий. Вийде покровитель на волю, чи, що нині актуальніше, загине, Олегу теж не жити. Вовк не дасть йому спокою і не забуде про колишні непорозуміння. У кращому випадку дозволять зараз піти, тим самим відтягнувши момент «істини», а в гіршому... Хоча хто знає, що гірше – померти відразу, або розтягнути муки на невизначений термін.

– Туз, ти... – Вовк гидливо відштовхнув Чернишевського від себе, обернувся до положенця та крізь зуби процідив: – Такий жалюгідний з цими картами.

– Ні, Вовк, – байдуже хитнувши головою, кавказець витяг з колоди кілька карт, складаючи віялом, але не розкриваючись, – жалюгідний той, хто, роблячи великі ставки, недооцінює суперника, не зважаючи на те, що у того на руках можуть виявитися вагомі козирі, – звертаючись швидше до Олега: – Головне, вірно ними скористатися. Ось Фартовий має один козир, – обертаючи до чоловіків червового туза, – Який, незалежно від підсумків сьогоднішнього дня, чекатиме його на волі. Але якщо він не скористається другим… – далі був хрестовий туз, – Третій, – показав бубнового, – ніколи не знайдете. Але що таке один козир, – ставлячи на противагу пікового туза в іншій руці, – Проти трьох одразу? Вибір очевидний, чи не так, Олегу?

– Напевно, – відмахнувся Чернишевський. Подумки додавши: «Вибір життя ціною в життя...»

Який безглуздий збіг обставин! Яка шалена іронія!