Читати книгу - "Джозеф Антон"

сталася автомобільна аварія, в якій серйозно постраждала принцеса Діана, а її коханець Доді Фаєд загинув. Усе це було на телевізійних каналах, однак ніхто нічого не знав достеменно про стан принцеси. Пізніше, лягаючи спати, він сказав Елізабет: «Якби вона була живою, то вони б так і сказали. Якщо ж вони мовчать про її стан, то вона померла». Зранку на першій сторінці «Нью-Йорк таймс» вони побачили підтвердження його припущення, й Елізабет заплакала. Впродовж дня усе з’ясувалося. За нею гналися на мотоциклах папараці. Авто їхало дуже швидко, п’яний водій розігнав його до 120 миль за годину. Бідолашній дівчині не поталанило, подумав він. Її нещасливий кінець настав тоді, коли стали можливими значно щасливіші починання. Проте помирати лишень через те, що тобі не хочеться бути сфотографованою, — це безглуздя. Якби вони на хвильку затрималися на сходах готелю «Ріц» і дозволили папараці себе сфотографувати, то, можливо, ніхто б за ними не гнався, не виникло б потреби летіти на шаленій швидкості, й вони б не померли в бетонному тунелі безглуздою смертю.

Йому пригадався хороший роман Дж.Ґ. Балларда «Аварія» про пекельне поєднання кохання, смерти й автомобілів, і він подумав, що, можливо, всі ми відповідальні за те, що сталося, бо саме наш голод на її зображення і вбив її, і вже вкінці, коли вона помирала, то останнє, що вона побачила, були фалічні об’єктиви фотоапаратів, які націлювалися на неї через розбиті шибки авто і клацали, клацали, «Нью-Йоркер» попро-сив написати його про цю подію, і він надіслав їм щось у такому дусі, а в Англії «Дейлі інсалт» назвала це «сатанинською версією», поганим смаком, так ніби «Інсалт» не заплатила б купу грошей за фотографії, за якими й полювали папараці, так ніби «Інсалт» мала вишуканий смак і не опубліковувала фотографій аварії.

Мільтон і Патриція Ґробови тепер уже все знали; вони прочитали про весілля у місцевих газетах. Дуже раділи й «пишалися», запрошуючи їх до себе на наступні роки. Патриція була нянькою дітей Кеннеді, — сказала вона, -тож «звикла до обачности». Мільтон мав майже вісімдесят років і був дуже кволим. Ґробови сказали, що могли б подумати про продаж будинку родині Рушді.

Через кілька днів після їхнього повернення до Лондона він полетів до Італії для участи в літературному фестивалі в Мантуї, проте скидалося на те, що ніхто не узгодив цього приїзду з місцевою поліцією, яка забарикадувала його у готелі й відмовлялася надати дозвіл на відвідання святкових заходів. Нарешті разом з багатьма іншими письменниками в ролі почесної гвардії він спробував повторити свій чилійський трюк: просто взяти й вийти на вулицю, але його припровадили до поліцейського відділку, де його утримували впродовж кількох годин у «приймальні», допоки мер і начальник поліції вирішили все ж таки уникнути скандалу і дозволити йому зробити все те, заради чого він приїхав до їхнього міста. Після тижнів звичайного життя у Сполучених Штатах повернення в європейську полохливість викликало в нього велике розчарування.

У Лондоні міністр внутрішніх справ Джек Стро, завжди готовий лестити ісламському електорату, оголосив про свою ініціативу щодо нового закону, який би розширював архаїчний, застарілий і гідний скасування закон про богохульство й охоплював, окрім Англіканської церкви, також інші релігії і давав би можливість, серед іншого, знову розпочати над «Сатанинськими віршами» судо-вий процес і, можливо, навіть накласти на них заборону. Ось тобі і прихід до влади «уряду його друзів», подумав він. Спроба Стро, зрештою, таки провалилася, але впродовж кількох наступних років уряд Блера намагався в якийсь спосіб все ж таки зробити критику релігії, зокрема ісламу, незаконною. Отже, він пішов до міністерства внутрішніх справ висловити свій протест й опинився в товаристві Ровена Аткінсона[234] («Містер Бін іде на Вайтгол[235]»). Ровен, у реальному житті тихоголосий, вдумливий чоловік, запитав безликих посадовців і заступника міністра про сатиру. Всі вони були його шанувальниками й хотіли, щоб він також ставився до них прихильно, тому сказали: «О, комедія нам подобається, сатира також — жодних проблем». Він скрушно кивнув головою, а тоді сказав, що недавно у телевізійному нарисі використав зняте на стрічку вклякання мусульман під час п’ятничної молитви, здається, в Тегерані, коли ж голос за кадром каже: «Пошук контактних лінз аятоли». Йому хотілося знати, чи, відповідно до нового закону, це припустимо, а чи загрожуватиме ув’язненням? Так, так, тут усе гаразд, сказали вони йому, цілком нормально, жодних проблем. Г-м-м, сказав Ровен, але звідки мені знати, що тут усе нормально? Дуже просто, ви подаєте сценарій до спеціальної урядової служби для схвалення і, поза сумнівом, ви його отримуєте, от і будете знати. «Дивно, — сумнівався Ровен, — щось мені не віриться». Того дня, коли страхітливий закон поставили на остаточне голосування в палаті громад, лейбористські парламентські організатори, вважаючи, що з огляду на свою непопулярність закон не набере більшости в парламенті, порадили Тоні Блеру їхати й не чекати на підрахунок голосів. Тому прем’єр-міністр таки поїхав, а для ухвалення закону не вистачило одного голосу. Якби він залишився, то голоси розподілилися б порівно, спікер, як і належиться, віддав би свій голос за уряд, і законопроект набрав би чинности. Так що всіляке могло статися.

Життя йшло вперед дрібними кроками. Баррі Мосс, глава Спеціальної служби, приїхав до нього і повідомив про схвалення нової угоди, відповідно до якої він наймає Френка Бішопа і його підмінного Денніса Ле Шевальє, в той час як поліція забирає всіх своїх людей з буднику на Бішопс-авеню. З 1 січня 1998 року його будинок стане власне його будинком, і всі свої «приватні пересування» він здійснюватиме сам за допомогою Френка. Відчув, як гора впала з його плечей. Уже незабаром вони з Елізабет і Міланом зможуть жити в Британії своїм приватним життям.

Зателефонувала Френсіс Д’Суса і сказала, що ненависного іранського міністра розвідки Фаллагяна замінив такий собі містер Наджаф-Абаді, якого вважають «ліберальним прагматиком». Ну що ж, побачимо, відповів він.

Ґейл Рібак погодилася, щоб негайно перевезти «Сатанинські вірші» у м’якій обкладинці, видані консорціумом, на склад британського відділення «Рендом хаус», а також десь так під Різдво перевидати книжку з емблемою «Вінтидж». По суті, це стало великим кроком уперед; довгоочікувана «нормалізація» статусу роману в Сполученому Королівстві зайняла цілих дев’ять років з часу першої публікації.

Міс Арундгаті Рой, як і очікувалось, одержала Букерівську премії — вона була фавориткою, а наступного дня в інтерв’ю газеті «Таймс» заявила, що його твори просто «екзотичні», а її — правдиві. Досить цікаве