Читати книгу - "Вогнем і мечем"

навіть йому доводився свояком.

– Правда! Правда! Та це ж Скшетуський! – повторювали вони в один голос.

– Що ви тут робите? Як змогли до нас добратися? – запитував, обіймаючи його, Кшетовський.

– У селянській одежі, як бачите, – відповідав Скшетуський.

– Ваша милість, – вигукнув, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, – це найдоблесніший лицар із корогви руського воєводи, прославлений серед усього війська.

– Радий душевно його вітати, – сказав Кисіль, – воістину надзвичайну відвагу мати потрібно, щоб до нас пробитися.

І потім звернувся до Скшетуського:

– Чого ви від нас хочете?

– Дозвольте з вами йти, ваша милість.

– Драконові в пащу лізете… Втім, коли така ваша воля, ми заперечувати не маємо права.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього зі здивуванням.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботним виразом.

– Скажіть, пане, – промовив він, – які причини штовхнули вас у це пекло, куди не лізе ніхто по добрій волі?

– Нещастя, ясновельможний пане воєвода.

– Даремно я запитав, – сказав Кисіль. – Видно, ви втратили когось із близьких і тепер на пошуки їдете?

– Саме так.

– А давно це приключилося?

– Минулої весни.

– Як? І ваша милість зараз тільки їхати зібралися! Адже мало не рік минув! Що ж ви дотепер, шановний пане, робили?

– Воював під прапорами руського воєводи.

– Невже шляхетний цей вождь вас не побажав відпустити?

– Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, що було перерване київським каштеляном:

– Усі ми, хто з князем служив, чули про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили зі співчуття до нього, а що він зволів, поки війна йшла, батьківщині служити, а не про своє благо пектися, гідно ще більшого схвалення. Рідкісний як на теперішній час приклад.

– Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького хоч що-небудь значить, повірте, пане, я не забуду його за вас замовити, – сказав Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

– А тепер ідіть відпочивайте, – лагідно сказав воєвода, – ви, певно, стомлені добряче, як і всі ми: адже в нас ні хвилини немає спокою.

– Я його до себе заберу, ми з ним свояки, – сказав ловчий Кшетовський.

– Ходімо й ми, відпочити нікому не зашкодить, хто знає, чи вдасться заснути наступної ночі! – сказав Бжозовський.

– Вічним сном, можливо, – докінчив воєвода.

І з цими словами пішов до ванькирчика, де в дверях його вже чекав слуга; за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до себе на квартиру, що була поруч, через кілька будинків тільки. Слуга з ліхтарем ішов попереду.

– До чого ж ніч темна, і мете все сильніше! – сказав ловчий. – Ех, пане Ян, що ми сьогодні пережили! Я думав, Судний день настає. Ще б трохи, і чернь поперерізала б нам глотки. У Бришовського рука рубати втомилася. Ми вже з життям прощалися.

– Я був серед черні, – відповів Скшетуський. – Завтра до вечора очікується нова ватага розбійників, їх уже оповістили. До вечора неодмінно треба виїхати. Ви звідси прямо в Київ?

– Це залежить од відповіді Хмельницького – до нього князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира, ласкаво прошу, входьте, пане Ян, я звелів підігріти вина, не зле перед сном підкріпитися.

Вони ввійшли у світлицю, де в каміні яскраво горів вогонь. Паруюче вино вже стояло на столі. Скшетуський жадібно схопив чарку.

– У мене ні крихти не було в роті з учорашнього дня, – сказав він.

– Схудли ви страшенно. Виснажилися, видно, зовсім від туги і ратних трудів. Розповідайте про себе тепер, адже мені про ваші справи відомо. Князівну, виходить, серед ворогів задумали шукати?

– Або її, або смерть, – відповів лицар.

– Смерть знайти легше. А відкіля ви знаєте, що князівна в тих краях? – продовжував розпитувати ловчий.

– Тому що інші я вже об’їздив.

– Де ж ви були?

– У заплаві Дністра. З вірменськими купцями дійшов до Ягорлика. Були свідчення, що її там сховано; скрізь побував, а тепер їду в Київ: начебто Богун туди її везти збирався.

Ледь поручик вимовив ім’я «Богун», ловчий схопився за голову.

– Господи! – вигукнув він. – Що ж це я про головне мовчу! Богуна, кажуть, убили.

Скшетуський пополотнів.

– Як так? Від кого ви чули?

– Від того самого шляхтича, що одного разу князівну вже врятував, – він іще під Старокостянтиновом відзначився. Ми зустрілися в дорозі, коли він у Замостя їхав. Тільки я запитав: «Що чути?» – а він мені: «Богуна вбито». – «Хто ж його вбив?» – запитую, а він відповідає: «Я!» На тім і розсталися.

Спаленіле було обличчя Скшетуського пополотніло миттєво.

– Шляхтич цей, – сказав він, – прибрехати любить. Не можна його словам вірити. Ні! Ні! Та й Богуна здолати йому не під силу.

– А ви самі його хіба не бачили? Пригадую, він казав, начебто до вас у Замостя їде.

– У Замості я його не дочекався. Зараз він, мабуть, у Збаражі, але мені комісарів хотілося швидше наздогнати, тому на зворотному шляху з Кам’янця я туди не заїжджав і так його й не побачив. Одному Богові відомо, скільки правди в тім, що він мені про неї розповідав свого часу: нібито, коли в полоні в Богуна сидів, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім збирався везти вінчатися в Київ. Може, і це, як і всі інші його вигадки, неправда.

– Навіщо ж тоді в Київ їдете?

Скшетуський замовк, якийсь час чути було тільки свист і завивання вітру.

– Послухайте-но… – сказав раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, – адже коли Богуна не вбито, ви легко до нього в лапи потрапити можете.

– За тим і їду, щоб його відшукати, – глухо відповів Скшетуський.

– Як це?

– Нехай Божий суд нас розсудить.

– Думаєте, він битися з вами буде? Скрутить та й велить скарати на горло або продасть татарам.

– Я ж із комісарами їду, в їхньому почті.

– Дай Боже нам самим винести ноги, що вже там говорити про почет!

– Кого життя обтяжить, тому могила в радість.

– Побійтеся Бога, Яне!.. Та й не смерть страшна, всі там будемо. Вони вас можуть туркам продати на галери.

– Невже ви думаєте, пане ловчий, мені буде гірше, ніж зараз?

– Бачу, ви зовсім утратили надію, в милосерді Божім зневірилися.

– Помиляєтеся, пане ловчий! Я говорю, зле мені жити на світі, тому що так воно і є, а волі Господній я давно впокорився. Не прошу, не ремствую, не проклинаю, головою об стіну не б’юся – тільки обов’язок свій хочу виконати, поки живий, поки сили вистачить.

– Але біль душевний вас наче отрута нищить.

– Господь на те його й послав, щоб нищив, а коли побажає, пошле зцілення.

– На цей