Читати книгу - "Вогнем і мечем"

доказ мені заперечити нічого, – відповів ловчий. – Єдиний наш порятунок у Всевишньому, він один – надія наша і всієї Речі Посполитої. Король поїхав у Ченстохову – може, вимолить що-небудь у Пресвятої Діви, а то всі загинемо.

Запанувала тиша, тільки з-за вікон доносилося протяжне драгунське «werdo».[179]

– Так-так, – сказав, помовчавши, ловчий. – Усі ми вже скоріше мертві, ніж живі. Розучилися люди в Речі Посполитій сміятися, стогнуть лише, як зараз у димарі вітер. Колись і я вірив, що кращі часи настануть, поки в числі послів сюди не приїхав, але тепер бачу, наскільки сподівання мої були марними. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більш… Нічого більш.

Скшетуський мовчав, полум’я палаючих у вогнищі дров висвітлювало його схудле суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив серйозно:

– Тлінне життя наше: пройде, мине – і сліду не залишить.

– Ви говорите, як чернець, – сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

Розділ XVII

Наступного ранку комісари, і з ними Скшетуський, залишили Новоселки, але сумною була подальша їхня подорож: на кожнім привалі, у всякому містечку їх підстерігала смерть, з усіх боків сипалися образи, і були вони гірші смерті – в особі комісарів ображалися велич і могутність Речі Посполитої. Кисіль зовсім розхворівся, і на нічлігах його прямо у світлицю із саней вносили. Підкоморій львівський оплакував ганьбу свою і свою вітчизну. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і безперервної напруженості – його місце зайняв Скшетуський, що і повів далі нещасливих подорожан, які терпіли паплюження та погрози бурхливої юрби, у постійних сутичках відбиваючи її натиск.

У Білгороді комісарам знову здалося, що прийшла їхня остання година. Було побито хворого Бришовського, вбито Гняздовського – лише поява митрополита, що прибув для бесіди з воєводою, дозволила уникнути неминучої розправи. У Київ комісарів пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького 11 лютого, не діставши ніякої відповіді. Комісари не знали, як бути, куди їхати. Зворотний шлях був відрізаний: незліченні розбійні ватаги тільки й чекали зриву переговорів, аби перебити посольство. Юрба все дужче розперізувалася. Драгунам перепиняли дорогу, хапаючи коней за повіддя, сани воєводи обсипали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський і Донець у кровопролитному бою розігнали юрбу з кількох сот людей. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову вирушили до Хмельницького, щоб переконати його приїхати на переговори в Київ, але воєвода майже вже не сподівався, що комісари доберуться туди живими. Тим часом у Фастові вони змушені були склавши руки дивитись, як юрба розправляється з полоненими: старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонці, обливали на морозі водою, кололи вилами, живцем батували ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, поки нарешті Хмельницький не надіслав відповідь, що в Київ їхати він не бажає, а чекає воєводу та комісарів у Переяславі.

Злощасні посланці піднеслися духом, думаючи, що настав кінець їхнім стражданням. Переправившись через Дніпро в Трипілля, вони зупинилися на нічліг у Воронькові, звідкіля всього шість миль було до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби тим самим роблячи честь королівському посольству. Але як же він перемінився з тієї пори, коли намагався виглядати несправедливо скривдженим, «quantum mutatus ab illo»,[180] як писав воєвода Кисіль.

Хмельницький з’явився в супроводі півсотні вершників, із полковниками, осавулами та військовим оркестром, немов удільний князь – зі значком, з бунчуком і червоним прапором. Комісарський поїзд негайно зупинився, він же, підскакавши до передніх саней, у яких сидів воєвода, довго дивився в лице поважному старцю, а потім, злегка піднявши шапку, промовив:

– Уклін вам, панове комісари, і вам, воєводо. Раніш би треба було починати зі мною переговори, поки я слабкішим був і сили своєї не відав, але коли король вас до мене прислав, від душі радий прийняти вас на своїх землях.

– Привіт вам, гетьмане! – відповів Кисіль. – Його величність король послав нас монарше благовоління вам засвідчити й установити справедливість.

– За благовоління монарше спасибі, а справедливість я вже особисто ось цим, – тут він ляснув рукою по шаблі, – встановив, не пощадивши життів ваших, і надалі так чинити буду, коли по-моєму робити не будете.

– Нелюб’язно ви, гетьмане запорізький, приймаєте нас, посланників королівських.

– Не буду говорити на морозі, знайдеться ще для цього час, – різко відповів Хмельницький. – Пустіть мене, пане Кисіль, у свої сани, я бажаю честь виявити посольству – поїду разом із вами.

З цими словами він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, звільняючи місце по ліву від себе руку.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

– По праву руку мене саджайте!

– Я сенатор Речі Посполитої!

– А що мені сенатор! Потоцький он перший сенатор і коронний гетьман, а в мене в ликах зараз разом з іншими: захочу, завтра ж на палю посаджений буде.

Рум’янець виступив на блідих щоках Киселя.

– Я тут особу короля представляю!

Хмельницький ще дужче насупився, але стримав себе і сів ліворуч, бурмочучи:

– Най король буде у Варшаві, а я на Русі. Мало ще, бачу, вам од мене дісталося.

Кисіль нічого не відповів, лише звів очі до неба. Він передчував, що його очікує, і справедливо подумав у ту мить, що якщо шлях до Хмельницького можна назвати Голгофою, то переговори з ним – хресна мука.

Поїзд рушив у місто, де стріляли з двох десятків гармат і дзвонили в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, як би комісари не визнали це знаком особливої для себе честі, сказав воєводі:

– Я не тільки вас, а й інших послів, яких до мене шлють, так приймаю.

Хмельницький говорив правду: дійсно, до нього, ніби до удільного князя, вже посилали посольства. Повертаючись із Замостя під враженням виборів, пригнічений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман куди як скромніше про себе мислив, але, коли Київ вийшов назустріч йому з прапорами і вогнями, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem populi de sevitute lechica et bono omine Bohdan»[181] – Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»,[182] – тоді, за словами сучасників, «загордився цим звір дикий». Силу свою відчув і твердий ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були безмовним визнанням як його могутності, так і незалежності; незмінна дружба татар, оплачувана більшістю здобичі та нещасним ясиром, що його цей народний вождь дозволив брати з числа свого народу, дозволяла розраховувати на підтримку проти будь-яких ворогів; тому-то Хмельницький, який іще під Замостям визнавав королівську владу і волю,