Читати книгу - "Аеропорт, Артур Хейлі"

притри­мувати її під час посадки. Іншим пасажирам показали, як триматися під час винятково складного приземлення з невідомими наслідками.

Бабуся-безбілетниця, місіс Квонсет, спочатку трішки налякана, міцно стискала долоню свого друга-гобоїста. Втома також заполоняла її через виснаження від цього вщерть наповненого подіями дня.

Кілька хвилин тому вона піднеслася душею через невелике повідомлення від командира Демереста, яке їй передала одна зі стюардес. Командир дякував їй, сказала та, за допомогу; оскільки місіс Квонсет дотрималася своїх умов угоди, після посадки командир Демерест дотримається своїх та організує їй політ до Нью-Йорка. Як приємно з боку цього золотого чоловіка, подумала Ада Квонсет, що він запам’ятав, коли в нього стільки всього в голові зараз!.. Але тепер вона замислилася: чи буде для кого взагалі орга­нізовувати подорож?

Джуді, небога митного інспектора Стендіша, знову тримала на руках дитину, чиї батьки сиділи біля неї. Тоді вона передала дитину назад матері. Маля — найменш з усіх на літаку зацікавлене в тому, що діється, — спало.

У кабіні екіпажу, на сидінні праворуч, Вернон Демерест порівнював інформацію щодо ваги, яку подав йому борт­інженер, з показниками співвідношення ваги та повітряної швидкості на приладовій панелі. Він коротко оголосив:

— Швидкість підходу 150 вузлів230.

Це швидкість, з якою вони муситимуть пролетіти над краєм льотного поля, беручи до уваги вагу та несправний стабілізатор.

Гарріс кивнув. З похмурим виразом на обличчі він потягнувся, щоби встановити індикатор на своєму покажчику повітряної швидкості. Демерест зробив те саме.

Навіть на найдовшій ЗПС їхня посадка буде ризико­ваною.

Така швидкість — понад 170 миль на годину — достобіса висока для посадки. Обидва пілоти знали, що це означатиме неабиякий довгий пробіг після контакту з землею, з повільним скиданням швидкості, через їхню значну вагу. Таким чином та вага викликала подвійну відповідальність. Однак підходити на швидкості хоч трохи нижчій, ніж Демерест щойно розрахував, буде самогубством; літак завалиться і впаде на землю, вийшовши з-під контролю.

Демерест потягнувся до свого радіомікрофона.

До того, як він встиг передати повідомлення, голос Кіта Бейкерсфелда оголосив:

— «Транс-Америка-Два», вправо курс два-вісім-п’ять. Злітно-посадкова смуга три-нуль відкрита.

— Господи Ісусе! — сказав Демерест. — Саме вчасно!

Він натиснув на кнопку мікрофона та підтвердив.

Разом обоє пілотів провели контрольний перелік перевірок перед посадкою.

Літаком пронісся стукіт, коли опустилося шасі.

— Я підходитиму низько, — сказав Гарріс, — тому землі торкнемося рано. Нам знадобиться кожен дюйм, який у них там є.

Демерест буркнув на знак згоди. Він вдивлявся вперед, намагаючись прозирнути через хмари й темряву, щоб вихопити зором вогні аеропорту, які от-от мали б з’явитися. Його думки, незважаючи на зовнішній спокій, були зосереджені на пошкодженнях літака. Вони досі точно не знали, наскільки все серйозно чи як усе може погіршитися під час жорсткого підльоту. Була та дідьча здоровенна діра; буде складна швидка посадка… Господи! Усе хвостове оперення літака може відірватися… Якщо так станеться, подумав Демерест, на швидкості сто п’ятдесят вузлів… Той ­сучий син, який підірвав бомбу! Шкода, що він помер. Демерест був би не проти зараз взяти його у свої руки, особисто видерти з нього те смердюче життя…

Біля нього Енсон Гарріс, діючи за системою посадки за приладами, підняв швидкість зниження з семисот до восьмисот футів на хвилину231.

Демерестові відчайдушно хотілося зараз керувати посадкою самому. З будь-яким іншим командиром, окрім Гарріса, — з молодшим чи не таким досвідченим командиром — Демерест би перебрав командування цілком на себе. Але хай там як, він не бачив жодного недоліку в роботі напарника… Сподівався, що посадка також пройде без помилок… Думки знову полинули до пасажирської кабіни. Ґвен, ми майже на місці! Тримайся міцно! Його впевненість стосовно їхньої дитини, що він разом з Ґвен і Сарою щось придумають, була сильна, як ніколи.

Голос Кіта Бейкерсфелда повідомив з радіоприймача:

— «Транс-Америка-Два», ваш маршрут і зниження мають добрий вигляд. На смузі слабкий середній сніг. Вітер північно-західний, тридцять вузлів. Ви номер один на посадку.

За кілька секунд вони виринули з хмар і побачили просто перед собою вогні злітно-посадкової смуги.

— «Лінкольн-підхід», — заговорив Демерест, — бачимо смугу.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка-Два». — Полегшення в голосі диспетчера було важко з чимсь сплутати. — Авіадиспетчерська служба дає дозвіл на посадку; прослуховуйте їхню частоту, коли будете готові. Хай щастить, кінець зв’язку.

Вернон Демерест двічі клацнув кнопкою мікрофона — стенографічний сигнал серед льотчиків, що означав «дякую».

Енсон Гарріс жваво наказав:

— Увімкнути посадкові вогні. Закрилки п’ятдесят.

Демерест підкорився.

Вони опускалися швидко.

Гарріс попередив:

— Мені може знадобитися допомога з кермом.

— Добре. — Демерест опустив ноги на педалі керма. Коли швидкість спаде, кермо — у зв’язку зі зламаними механізмами підсилення — працюватиме туго, як управ­ління авто­мобілем з несправним підсилювачем, тільки набагато важче. Після посадки обом пілотам, можливо, доведеться докладати всіх сил разом, щоби підтримувати поздовжню керованість.

Вони пролетіли над краєм льотного поля, вогні смуги витягнулися попереду, наче разки перлин. По обидва боки височіли кучугури снігу; за ними — темрява. Гарріс підлетів настільки низько, наскільки міг насмілитися; наближення землі демонструвало, з якою надзвичайною швидкістю вони рухаються. Для обох пілотів та миля й три чверті злітно-посадкової смуги перед очима ще ніколи не здавалися настільки