Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

— Хто?

— Тіс.

«От ми й дійшли до цього…»

Підняла брову та склала руки на грудях. Мабуть, мій погляд був багатомовним, бо Кейл ковзнув по мені хитрим поглядом та викривив губи у посмішці.

— Давай я спочатку розповім, чому так думаю, а ти лише потім скажеш чи я не правий, добре... лялю? — він знов зробив наголос на останньому слові, промовивши його дуже уїдливо.

— Добре... — кивнула погоджуючись. — Але перестань називати мене «лялю»! — роздратовано і майже не затинаючись відказала я.

— Овва, впізнаю цей тон, — гигикнув задоволено блондин. — А його чому можна? — кивнув на двері, маючи на увазі Сміта.

— Знову в ніс захотів? — підморгнула я, криво посміхнувшись. — Сподобалось?

Кейл весело зареготів:

— 30-15, я тебе обожнюю!

Зухвало гмикнула, намагаючись не виказувати, що його «обожнюю» викликало вир емоцій у мене. І як добре, що ми були у напівтемряві, і що він не побачив трильйони сиріт на моїй шкірі.

— Розповідай... чому вважаєш мого... найкращого друга... зрадником? — із зупинками, але твердим тоном запитала я.

— Гаразд, ля... — Кейл затнувся, побачивши, як пальці на моїй руці стискаються у кулак перед його обличчям. Почувся його веселий смішок, а потім він нарешті почав свою розповідь: — Тоді в Кулі, коли ви з Редом пішли, ми ще якийсь час відривалися під дикі ритми. Я дуже захопився танцями з Еббою та Патріком, що втратив відчуття простору та часу. Ще й малий весь час відволікав мене, жартувався. До того ж ми перед цим добряче хильнули вина... Отож я не помітив, як Бетті з твоїм... колишнім зникли.

Хотіла запротестувати щодо «колишнього», але здалася без бою — частково Кейл був правий.

— Їх довгенько не було, ще й малий почав глузувати з мене, що я ніби шуліка над Бетті... — блондин зітхнув, його голос звучав втомлено. — Коротше, коли я знайшов їх в комірчині на другому поверсі, то був вже добряче роздратований, ще й на підпитку... А вони цілувалися! Цей слимак мацав своїми брудними лапами мою сестру, уявляєш? 

— Ви... побилися? — видихнула я розгублено, вже знаючи відповідь.

«Навіть уявляти це не хочу! О, хлопці!»

— Еге ж! А що я мав робити? Цей шмаркач дурив одночасно голову й тобі, й моїй сестрі. Нав'язувався Редові, шукаючи його підтримки та дружби. А Ред у нас ще з дитинства любить усіх понівечених цуценят збирати... хоч вони йому потім у горло вгризаються, — різко, з якоюсь огидою, мовив Кейл.

Вигнула брову та гнівним поглядом впилася в нього.

— Не сприймай це на свій рахунок, Ріко. Знаєш же, що ти завжди була особливою. Для мене. Для Реда. Для всіх! — раптом, опустивши погляд, він завмер у покірному мовчанні.

Не хотілося зараз колупати цю тему, тому запитала про інше:

— І навіщо все це Тісу? — мої очі з недовірою звузились. Бо десь всередині себе, я не вірила, що Тіс — зрадник. Пригадала, що сама мала колись сумніви, проте...

— Для власної вигоди, чи ти не розумієш? — Кейл нагородив мене здивованим позирком. — Він потроху дізнавався у нас різні секрети... Чого ти думаєш, «міс Піґґі» б дала йому нову окрему кімнату, нове призначення тощо. Тому що Тіс зливав їй нас, я в цьому впевнений. А потім отримував «подарунки». Мерзотний щур! — він зараз ніби вклав в голос усе роздратування, яке в ньому накипіло.

— Кейле! — обурено вигукнула я. Мені було неприємно, що один мій друг каже таке про іншого мого друга без певних доказів.

— Пробач! Але як подумаю, що ти зустрічалася з ним... Що він цілував мою сестру... — хлопець міцно стиснув кулак, що аж кісточки побіліли.

Обережно торкнулась його руки, намагаючись не дозволити хлопцю розлютитися ще сильніше. Ми ззирнулися очима... Я відчувала себе дивно. Дуже дивно. Наче десь у животі тремтіли ніжні крильця метелика.

У цей момент скрипнули двері, та з'явилося обличчя Сміта.

— Лялю, прийшов час… казати твоєму… другові «до побачення»! — голос Охоронця здригався, ніби йому було дуже незручно переривати нашу розмову. Я кинула, і голова Сміта швидко зникла за дверима.

Ми знов ззирнулися поглядами з Кейлом, в його очах читалась розгубленість та сум.

— Ріко, я прийду як тільки зможу. Обіцяю, — він тримав мене за руку та явно не хотів відпускати.

— Не ризикуй більше... будь ласка. Я вже майже одужала.... Будемо сподіватися... що мене десь через тиждень, може два, випишуть, — проковтнула. — Тоді й побачимось, — наостанок мій голос здригнувся.

Вивільнила свою руку та пішла у напрямку дверей, силкуючись не розплакатися.

— Ріко! — гукнув мене Кейл. Нервово проковтнула та обернулася. — Ледь не забув...

Його гарні блакитні очі зараз не додавали мені сили. Хотілося кинутися до нього, обійняти й більше не відпускати, бо якесь неприємне передчуття вирувало всередині мене. Проте я зі спокійним виразом обличчя дивилась на нього, ніяк не виказуючи свій внутрішній буревій.

— Перед тим як все закрутилося та всі кудись поділися, сестру зустрів Тренер Сінг і попросив передати тобі, щоб ти попри все знайшла його... Бо нібито він знає таємницю твого народження… Знає, у чому твоя особливість.

Від цих несподіваних слів у мене мало не підкосилися ноги, а серце прискорено закалатало. Я ошелешено дивилась на свого друга.

— Звісно, я не впевнений, що ця розмова не була глюком Бетті... — розгублено мовив він. — В неї в голові все переплуталось... Інколи несе нісенітницю... — відчувалось що йому важко про це говорити, тому я перебила його.

— Дякую, Кейле, — кивнула, намагаючись угамувати нерви, які просто палали від напруги. — Я зрозуміла.

В цю мить з-за дверей почувся тихий напружений шепіт Сміта:

— Ріко-о-о... треба йти.

— Мені пора, — пробурмотіла розгублено. А затим, намагаючись вкласти у свій голос всю ніжність, на яку була спроможна, та обійняти Кейла поглядом, додала: — Бережи себе, добре? Ще побачимось!

— До зустрічі... лялю!