Читати книгу - "Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro "

Минуло півтора року…


 

Кейла та Бетті забрали чотири місяці тому.

Сміта з часів Лазарету я більше не бачила.

Яка доля спіткала Реда, Патріка та Тіса — й досі не знаю.

З Еббою ми майже не бачились, а про те, щоб поспілкуватися, взагалі мови не було.

Увесь цей час моє тавро «Баніт» було прив'язкою до мого статусу Учня — спочатку до «Вища Школа», затим до «Майже Дорослий» — та обмежувало мене майже в усьому. Двоє Наглядачів, як тіні, стежили за мною вдень і вночі, відслідковуючи мої рухи, нічого не пропускаючи, ніколи не відпускаючи навіть на крок. Прийшлося звикнути.

У Навчальних класах, в Їдальні, на Стройовому Плацу, на роботі через це тавро у мене завжди було окремо місце, частіше всього віддалене від інших на певну відстань.

Десь рік тому мені зробили щеплення і, звісно, цим по умовчанню, стерилізували. Інколи я думаю про Реда та його смуток під час нашої давньої розмови, через те, що іншого вибору йому не дали... Тепер я добре його розумію. Але я не скаржуся. Бо просто прийняла це як ще один крок на шляху до свободи з цього жахливого місця.

На відміну від «міс Піґґі», яка ненавиділа мене, Начальнику Колонії Бенг було весь цей час на мене байдуже. Напевно він навіть не знав, що я існую. Я була просто однією з численних Учнів, які навчалися та виконували свої обов'язки. А отже, я була тінню серед інших тіней, і все, що могла — це гідно навчатися, тренуватися та вправно виконувати свою роботу. Мене це влаштовувало. Інших теж.

Тренери та Вчителя ставилися до мене як до всіх інших Учнів. Навіть якщо деякі з них і бачили мій потенціал, знали, що я здатна на більше, то ніяк це не виражали. Проте хоч вони і вчили мене, ніяк не виділяючи, я все одно відчувала їхню увагу... Пильну увагу. Бо знала, що я їм цікава, що вони вважають мене особливою... Бо за їхнє життя я єдина, хто вижила після двадцяти ударів нейробатагом.

Так от… Вчора мені виповнилося 19 років, і я отримала статусу «Дорослий». Сьогодні — вже за декілька хвилин — сідаю на монорейку, яка відвезе мене до Міста. Нарешті я виходжу з тіні, виходжу на світло! І хоча я не знаю, що чекає мене попереду, але відчуваю, що це початок чогось нового. І можливо, саме там, серед незнайомих облич, серед нових місць, серед невідомості, я знайду себе. Справжню себе.

Далі буде...