Читати книгу - "Танок драконів"

грубого залізного кракена, якого викував коваль у Кургантоні. Але під каптуром ховалося біле й тонке волосся, а шкіра мала сіруватий відтінок, як у старого. «Нарешті я Старк»,— подумав він. Вони з нареченою попід руку пройшли під кам’яною аркою, а під ногами в них клубочився туман. Барабан калатав, як дівоче серце, а волинка співала тонко, солодко і заклично. Понад верхівками дерев у темному небі плив щербатий місяць, ховаючись у тумані, нагадуючи око, що прозирає крізь шовковий серпанок.

Теон Грейджой добре знав цей богопраліс. У дитинстві він тут грався в «жабку», жбурляючи камінці понад поверхнею холодного чорного ставка під віродеревом; ховав свої скарби в дуплі старого дуба; ганявся за білками з власноруч змайстрованим луком. Згодом, коли підріс, у гарячих джерелах він відмочував синці після численних тренувальних боїв з Робом, Джорі та Джоном Сноу. Серед цих каштанів, в’язів і сосон-солдатів він відшукав таємні місця, де можна було заховатися, коли хотілося побути на самоті. І дівчину вперше він поцілував саме тут. А потім інша дівчина зробила з нього чоловіка на пошарпаному стьобаному покривалі в тіні високого сіро-синього чатового дерева.

Але таким він богопраліс ще не бачив — посутенілим і примарним, повним теплого туману, мінливих вогників і стишених голосів, які линули звідусіль і нізвідки. Під деревами парували гарячі джерела. З землі піднімалися теплі випари, окутуючи дерева своїм вологим подихом, і повзли по стінах, запинаючи сірими фіранками порожні вікна.

Під шаром землі й опалого листя зміїлася подоба доріжки з битого каміння, порослого мохом, з якої де-не-де підступно стирчало товсте брунатне коріння. Теон повів по ній наречену. «Джейн, її звати Джейн, римується з „блажен“». Але не можна про це думати. Якщо з його вуст зірветься це ім’я, це може йому коштувати пальця або вуха. Теон ступав повільно, дивлячись під ноги, Через відсутність пальців він, поспішаючи, починав спотикатися, а тут перечепитися не можна. Зіпсуй весілля спіткнувшись — і лорд Ремсі вилікує тебе від незграбності, відрубавши винувату ногу.

Туман стояв такий густий, що видно було тільки найближчі дерева, а за ними — лише високі тіні й слабеньке світло. Уздовж доріжки й далі між дерев мерехтіли свічки, нагадуючи бліденьких світлячків, що плавають у теплій сірій юшці. Здавалося, наче тут якийсь дивний підземний світ, якесь безчасся між світів, де довгий час сумно блукають прокляті, шукаючи дороги в пекло, яке заробили за свої гріхи. «То ми всі мертві? Станіс прийшов і повбивав нас уві сні? Битва попереду, чи вона вже відгриміла й програна?»

Де-не-де жадібно палали смолоскипи, відкидаючи ясно-червоні відблиски на обличчя весільних гостей. Туман, відбиваючи світло, спотворював їхні риси, додаючи у них щось тваринне, нелюдське. Лорд Стаут перетворився на мастифа, старий лорд Лок — на яструба, Хвойдозгуб Амбер — на химеру, Великий Волдер Фрей — на лиса, Малий Волдер — на рудого бика, якому тільки бракувало кільця в носі. Обличчя ж самого Руза Болтона було мов світло-сіра машкара, а на місці очей — дві брудні крижинки.

Угорі на деревах зібралося повно круків: настовбурчивши пір’я, вони розсілися на голому гіллі, дивлячись на пишне видовище внизу. «Птахи мейстра Лувіна». Лувін помер, його мейстерську вежу спалили, але круки зосталися. «Тут їхня домівка». Цікаво, думав Теон, а як воно — мати рідну домівку?

А тоді туман розступився, як завіса перед початком вистави в балагані, відкриваючи нову сцену. Перед очима постало серце-дерево, розкинувши схоже на кістки гілля. Червоними і брунатними кучугурами навколо товстого білого стовбула лежало опале листя. Тут круків було найбільше — вони перемовлялися таємною кручою мовою. Унизу стояв Ремсі Болтон у високих чоботах з м’якої сірої шкіри й у чорному оксамитовому камзолі, прикрашеному прорізами з рожевого шовку та блискучими гранатовими сльозинками. На обличчі в нього танцювала посмішка.

— Хто йде? — запитав він вологими губами; над коміром виднілася червона шия.— Хто йде, щоб стати перед богом?

— Іде Арія з дому Старків,— відповів Теон,— щоб узяти шлюб. Жінка доросла і розквітла, законнороджена і шляхетна, іде просити божого благословення. Хто прийшов її узяти?

— Я,— озвався Ремсі.— Ремсі з дому Болтонів, лорд Горнвуду, спадкоємець Страхфорту. Я її беру. Хто її віддає?

— Теон з дому Грейджоїв, годованець її батька,— сказав Теон і обернувся до нареченої.— Леді Аріє, ви берете цього чоловіка?

Вона звела на нього очі. «Карі очі, а не сірі. Невже всі тут сліпі?» Довгу мить вона мовчала, а в очах читалося благання. «Це твій шанс,— подумав Теон.— Скажи їм. Скажи їм просто зараз. Прокричи до них своє ім’я, скажи, що ти не Арія Старк, нехай уся Північ почує, як тебе примусили грати роль». Звісно, після такого вона помре, та й він також, але, можливо, Ремсі у гніві уб’є їх швидко. Можливо, давні боги Півночі зроблять їм цю маленьку милість.

— Я беру цього чоловіка,— прошепотіла наречена.

Навколо у тумані мерехтіло світло — свічки бліді, як затягнуті серпанком зорі. Теон відступив, і Ремсі з нареченою, взявшись за руки, опустилися перед серце-деревом навколішки, на знак покори схиливши голови. На них згори вниз дивилися червоні різьблені очі віродерева, а великий червоний рот, здавалося, роззявився, сміючись. Угорі серед гілля закракав крук.

Після короткої безмовної молитви чоловік і жінка знову підвелися. Ремсі розстебнув плащ, одягнутий на плечі нареченої Теоном,— важкий білий вовняний плащ, облямований сірим хутром, з малюнком деривовка дому Старків. Замість нього Ремсі застебнув на ній рожевий плащ, всіяний червоними гранатами, як у нього на камзолі. На спині був нашитий облуплений чоловік Страхфорту, суворий і страшний, вирізаний з цупкої червоної шкіри.

Й ось так швидко все скінчилося. На Півночі весільна церемонія коротша. Це все тому, припускав Теон, що тут нема священиків, але хай там як, а для нього це полегшення. Ремсі Болтон, піднявши наречену на руки, поніс її крізь туман. Лорд Болтон з леді Волдою рушили за ними, а далі й усі решта. Музики знову заграли, а співець затягнув «Два серця як одне». До нього гармонійно долучилося два солодкі жіночі голоси.

Теон зловив себе на думці, чи не помолитися і йому. «Якщо помолюся, чи почують мене давні боги?» Це не його боги, ніколи такими не були. Він — залізнородний, син Пайку, його бог — це затонулий бог Залізних островів... але Вічнозим розташований за багато льє від моря. Сто років уже Теона не слухали ніякі боги. Він сам не знає, хто він і що він, чи він досі