Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

не доходив, — а було там лиш те, що Омелько співав, а московити слухали. Але слухали ж неспокійно! Збентежені, вражені, серцем розторгані! Навіть приголомшені: і величчю того, що вони чули, і силою голосу (гучномовців тоді не знали ж!), красою, вмінням співаковим, його не людським, а либонь, від Бога ж, хистом…

…Омелян Глек-Юренко співав та й співав, і завзяте боріння гласу його зі словом Божим набувало все більшої сили протиріччя між людьми й попівськими небесами, бо звуки вже пекли та шарпали душу тисяч людей, підносячи всіх разом вище та вище, коли в польоті цьому, в пісні розлягався проразливий зойк, що на мить спиняє серце, благання до Бога, скарга, біль та гнів.

Співаючи, Омелько, може, так і простояв би на місці до кінця всієї «Херувимської», так і лишився б коло самого притвору, коли б Арінушка не потягла його вперед.

І він рушив за нею… «Агов, Омелечку! Чи не на свій загин?»

Омельку, схаменись!

Ба ні!

21

Непробивно туга й непролазна юрба розступалась перед співаком, уперед пропускаючи диво небачене, і отроковиця білявенька, спітніла, розхристана, з кісками в усі боки, вела та й вела співака чубатого до Мономахового трону, де вже звівся на ввесь чималий зріст збентежений Омельковим співанням можновладець і повелитель всія Русі.

Арінушка хоч і не бачила його, але йшла просто до вівтаря, а Омелько ступав за нею, мов сліпець, бо співав, як і завше, заплющившись.

Його царська величність стояв при троні Мономаха, великоліпний, кремезний, рум’яний, з кротким виразом вродливого обличчя, з очима лагідними, що до всього світу приязно сяяли під невисоким лобом, мокрісіньким від поту, бо ж зодягнений він був у преважку одежу, і в тій задусі цареві там доводилось чи не найтяжче від усіх: він же й не стояв спокійно в час відправи, а клав та й клав сотні доземних поклонів, бив лобом та й бив камінну підлогу, бо ж він був святобожний, начитаний у богослів’ї, безскоромник і любитель обряду.

Омельків спів слухав государ із ревним захопленням і, в одного-двох бояр спитавши: «Хто це?» — придивлявся до незнайомого співака, котрого вело та й вело до царя якесь біляве дівчисько, вело, наче красного звіра до пастки.

«Херувимська», либонь, кінчалася, загриміло й призаключне «алілуя, алілуя, алілуя», а цар, жадаючи послухати Омелька ще раз, кивнув на крилас протопсальтові, і знову потекло від початку: «Иже херувими, тайно образующе…» — і володареві стало гаряче коло серця, і він, властеливо повабивши пальцем новоявленого, наче Богом ниспосланого співуна, вказав очима, щоб став до трону ближче.

Арінка, вколовшись краденою трояндою, що й досі лежала в пазусі, підштовхнула парубка, і наш Омелько, очі розплющивши, рвучко ступив ще кілька кроків уперед, настрахавши стрільців, що стерегли царя, і аж завмер на місці, не згадавши Мамаєвого віщування, але збагнувши нарешті, куди привела його пісня.

Всі, хто це бачив, ахнули: так просто доступитись до царя!

Але йому ніхто не заздрив.

Бо ж не відомо ще було, чим те все скінчиться?

Яка царева примха може опалити крила степовому орликові, що невідомо звідки залетів сюди?

Але пісня ще плинула. Намацуючи зашитого в шапці, яку він утримав під пахвою, мирославського листа, Омелян співав та й співав, наче й про царя забув, наче й про Господа Бога не думав, що його співом своїм він оце й мав славити, — співав, та й тільки, співав свою ж пісню, співав, як вільний птах, котрий ще зопалу й не тямить, що, волю свою вже втративши, він, «пресвятую песнь припевающе», ненароком опинився в клітці, найдорожчій, аж прикро золотій.

А золота було доволі всюди.

Мигтюче мерехтіння тисяч свічок — на ставниках, під стелею — в панікадилах, в руках у мирян, — відбивалося в іконостасах, у шатах, ризах і хрестах, у дискосах і чашах, у тисячах живих очей, захоплених щирим мистецтвом співця.

Скрізь вигравало золото, і тільки сам цар на цьому тлі, і справді-таки, був білим царем: у зипуні білісінькім («обьярь серебряна, травки — золоти»), у становому каптані з білої камки кизилбаської, що на ній (по срібній землі) були виткані люди крилаті, — в кованім сріблом мереживі — важко стояв государ, увесь обнизаний перлинами скатними, запонами алмазними, з алмазним же на шиї ланцюгом.

Коли святе поспів’я вдруге вже дійшло до «алілуя» і Омелько Глек стулив уста, в ту хвилину сталося щось, мабуть, страшне й непоправне.

Арінка злегка штовхнула Омеляна в бік, але цей репаний хохол (хоч і побував уже в Європах) не зрозумів, чого їй треба.

Тоді Арінушка, щоб дати хлопцеві наздогад, упала на коліна й стала бити перед царем земні поклони, але Омелечко, наш простуватий козарлюга, стояв, мов істукан між ідолопоклонників.

Служба церковна пливла собі далі, але здавалося, що в Успенськім соборі принишкло все живе.

Крізь тоненьку шкіру на обличчі государя проступали вже червоні плями. Він кусав губи.

А Омелько стояв.

За ті кілька хвилин він мусив би вклонитися в ноги цареві вже десятки разів, та він, забувши про все, чого вчили, мав на думці одне: простягти цареві листа, але юнак не зважувався порушити незмінну течію літургії.

22

І цар не витримав.

З червоного обличчя котився рясний піт.

Йому вже нічим було дихати, сердешному.

Щоб не потрапити в становище, яке могло стати й смішним, бо такого співака притьмом карати смертю або довічною хурдигою цареві не хотілось, як не хотілось би втрачати й півчу птицю яку-небудь, як не хотілось би й будь-якого дивовижного звіра вбивати в своєму звіринці, як не хотілося б геть викидати коштовний діамант, котрий випадком потрапив до рук, — государ, хоч і який був ображений нечуваним зухвальством хохла, скинув з пухлявого пальця важкий з діамантом перстень, що й ціни йому не зложиш (угадав Козак Мамай і тут!), та й простяг співакові.

Через вузьке вікно промінь сонця впав на білісіньку м’яку долоню, і діамант аж задзвенів, неначе сонечком спалахнувши на цілий храм, і вже ніхто не міг би знати, що було твердіше: лезо променя, Божа сльоза діаманта чи впертість зарозумілого юнака?! — ясно ж бо всім було тільки одне: не обшарпаному ж холопові носити на руці такий розкішний камінь!

Та й сам цар уже пошкодував за тим, що зопалу простяг якомусь зайді таку коштовну річ, бо государ всія Русі завжди жалів за тим, що вдіє (за лихим і за добрим), за тим, що дав, за тим, що обіцяв…

Літургія пливла урочистим річищем далі, а Омелько стояв