Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

і, мацаючи в шапці листа долинян, заворожений, дивився на той чималий камінець, але персня не брав.

— Та візьми ж, божевільний! — і прегострим ліктиком так двигонула Омелька в бік Арінушка, аж навісний той хохляка мало не заквилив од болю й зненацька спаленів від якогось гострого й складного почуття, і зразу ж на гадку спав чомусь Козак Мамай, мов серпом по душі черконуло жартівливе його прорікання: царський коштовний дарунок! Дорогоцінний перстень! Ось він! «Близь царя — близь смерті!» — і він передихнув. Але ж не тільки перстень: Мамай на прощання казав про обачність. Про небезпеки двору царського: всі ж ходили тоді в Росії «душой — Божьи, телом — государеви». Мамай, бач, радив Омелянові триматися перед земним царем поважливо, розумно, з оглядом, щоб, бува, не склеїти дурня й не занапастити разом із власною головою і народної справи, котра привела мирославця з листом до Москви.

Лайнувши себе на чім світ, Омелян хотів був простягнути руку по той перстень, але, якимось відчуттям збагнувши, що государеві вже шкода, либонь, свого великоцінного дару, співак низенько вклонився, аж молодечий козацький оселедець упав йому на високий лоб. Посланець України не бухнув цареві до ніг, як на Русі робили всі без винятку, а саме вклонився — доземно, але з гідністю, ще й смушевою шапкою провів разів зо три по камінній підлозі собору, як теє вельми вправно викручує мостиве панство перед монархами по європейських дворах, що видів Омелян під час повернення з Італії, а тепер повторив те бачене так вишукано, галантно й куртуазно, немов цей парубок стояв перед царем не в пошарпанім жупані простого козака, а принаймні в тих пишних шатах, у які останнім часом так полюбила прибиратись запорозька старшина, козацькі дуки-срібляники, що вже навчилися красуватись перед поспільством не згірш од венеційських, віденських, варшавських чи московських вельмож, які гуртом намагалися блиском своїм затьмити французьке дворянство…

Уклонившися ще раз і ще раз, Омелько сказав:

— Аз недостойний раб! — і кивнув на руку царя: — Я не заслужив такого дару, ваша величність! — і він ступив на крок, щоб припасти, як його вчив Мамай, до десниці государеві, та срібногруді «ринди для бережения», тілохранителі, в білих турських каптанах, з бердишами срібними на плечі, які ввесь час стояли незворушні, скам’янілі, з блідими, претовстими й претупими мармизами, лиснючими від поту, з очима, байдужими до всього в світі, раптом рвонулися вперед, щоб юнака схопити, але, шануючи відправу, цар їм кивнув, спинив, і знову грянув хор, і служба Божа покотилась далі без завади, і знову, всі голоси повершуючи, заспівав Омелько Глек.

23

Гомін його співу, ставши відгомоном, якусь мить іще гуляв хвилями попід склепінням храму, і тиша, коли Омелько замовк, зненацька вибухнула в приголомшеній юрбі — збентеженим зітханням тисячі грудей, доброхвальним словом, тихим зойком надпориву й благодаріння Богові. Шовковими платами стиравши з лоба цареві піт, імениті бояри чули, як він збуджено дихає, розуміли його захоплення й подив, бачили благосне сяйво на обличчі тишайшого государя, котрий, здивувавши всіх, навіть уваги не звернув на те, що цей чубатий приблуда не вклякнув перед ним на коліна: в Московській державі тоді нікому ж не потурали за неповагу до царя.

Зворушений і розчулений Омельковим співом, государ тільки сопів та кліпав лагідними блакитними очима, бо ж в уяві ще бринів чудовий голос козака, і цареві зараз, як те частенько з ним бувало, «отложив нине всякое житейское попечение», хотілось бути добрим: не напоказ, як те бувало інколи, а для власної втіхи, щоб світліше було на душі, і цареві зовсім не кортіло посилати цього голосистого парубка на плаху, на дибу, на шибеницю, на той світ, одним словом, хоч найменшу й невмисну до царя неповагу чи навіть випадкову неточність у проголошенні його довжелезного титулу тоді мали за тяжкий державний злочин, який судили, не зволікаючи, в проклятому Богом і людьми «Приказе тайних дел».

І не можна сказати, що цар не розгнівався на неповажливого лобуряку, ні, в першу мить, коли хохол не впав йому до ніг, цар замалим не скрикнув, аж об підлогу стукнув посохом, що на ньому сяяв золотий хрест, але святість місця таки стримала його величність у раптовому гніві, бо серце государеве — в руці Божій.

Цар тільки зблід.

І знов почервонів.

Надів подарований перстень на свій пухлявий палець і так виразно глипнув на зухвалого, що люди в храмі аж отетеріли з ляку, а ринди-охоронці ще дужче стиснули бердиші, бо гнів царя — посол смерті.

Та цар одразу й посміхнувся, замилувавшись галантністю молодика, коли той тричі кланявся йому, вдоволений його словами «Аз раб…», ще не позбувшися й розчулення після «Херувимської», — посміхнувся, відповідаючи, видно, якимось власним мислям про все це, і так нечайно сам до себе засміявся, аж протодиякон, бідолашний, поперхнувся, аж миряни разом зітхнули (ось так узяв за душу чубатий співак), і те одностайне зітхання погасило по ставниках чимало свічок.

Отак ніхто з холопів царських і не збагнув: чи гнівається государ, а чи радіє-таки нечуваному співакові, — ніхто не відав, що діється на ту хвилину з повелителем всія Русі, які суперечливі почуття примусили його згасити хвилю гніву, що замалим не змила в Стікс чи в Лету неповажливого молодика…

…Захоплений своєю величчю, прийомами, посольствами, богоміллям, усім чином царських виходів та лицезрінь, поклонами й цілуваннями, прославлянням, усією казковою пишністю свого нелегкого життя, цар, людина ще досить молода, часом невтолимо нудився.

Його повсюдно величали.

Земно кланялись.

Дрижали перед ним.

А йому хотілося посперечатися з ким-небудь, побалакати попросту, пожартувати, пащекуючи про те, про се, і оцей зухвалець півчий, що так негадано з’явився в храмі, міг стати забавкою й розрадою бодай на часинку, і його величності не хтілося зразу ж карати за невмисну неґречність приблудного хохла, бо це зробити можна ж буде в першу-ліпшу мить. А поки що…

З червонющими плямами, які знов спалахували під тонкою шкірою обличчя, приємного, вродливого, пещеного, государ так рвучко скочив з підвищення на холодні плити собору, аж усі ахнули, бо думали, власноручно цар порішить співака, бо ж на тишайшого царя, це підданці знали, нападав часом такий шалений сказ, від якого всі тікали, куди хто міг.

Миряни бачили, як можновладець, що завше ходив повагом, хутко ступив до Омелька, щось йому наказав, чого не чути було за відправою, що тривала далі, і подався до ризниці, але не до тієї, що у вівтарі, а в кінець храму, до притвору, де була ще