Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

28 частина

2010 рік 

Життя дивна річ. Деколи, підносячи до висоти небес, щосили кидає на землю. Крила, щойно відродившись з попелу, ламаються, залишаючи натомість криваві рани. Рай, що здавався реальністю, позаду. Безглузді останки надії, що ворота пекла не відчиняться і не поглинуть з головою, осідають на душі. Життя руйнується? О ні. Воно повертається до відправної точки. І ще невідомо, що гірше...

Вдивляючись крізь високе вікно кафетерії вдалину злітної смуги, де, наче великі білі птахи, злітали й сідали літаки, дівчина нетерпляче помішувала ложечкою цукор у чашці з кавою.

Усі кудись поспішали, поспішали… Хтось до моря на відпочинок, бажаючи якнайшвидше поніжитися під жаркими променями сицилійського сонця. Хтось додому, у сувору реальність, де лагідні морські хвилі та тихий бриз здадуться ефемерною казкою. Де більше немає місця безтурботності та спокою, ніжності та пристрасті. Де не буде волі. Тієї найбажанішої свободи, яку зміг подарувати лише романтичний італійський острів. Хоча...

Погляд метнувся до барної стійки звідки, розрахувавшись, неквапливо крокував чоловік, несучи в руках тацю з якимись стравами. Зосереджений. Трохи насуплений. Напружений, що помітно по плечах, що злегка зсутулилися. Головне, такий рідний...

Та який там в біса італійський острів! Це все він і лише він – єдиний чоловік з юності, який став ближче за рідну матір. Ближче за брата, якого ніколи не мала. Чоловік, яким завжди дорожила і про повернення котрого не мріяла. Друг, що відразу перевернув свідомість і став кимось більшим. Набагато більшим. І неважливо на Сицилії вони, або на Антарктиці, на дикому пляжі або посеред людної площі.

Свобода – вона не має меж та термінів давності. Можна бути вільною, кружляючи в глухому полі, самотужки. А можна в обіймах люблячої та близької людини. У ньому її свобода. Тільки в ньому...

– Ось твоє улюблене тірамісу, – сідаючи й водночас простягаючи блюдце з тістечком, зітхнув чоловік, – Рейс трохи затримали. Я подумав, що ти захочеш перекусити.

Вдячно кивнувши, Маргарита не звернула уваги на ласощі, продовжуючи уважно розглядати метушливого чоловіка.

– Що? – нахмуривши брови, здивовано уточнив.

Дурний. Такий дурний. Невже нічого не розуміє? Чи всі чоловіки тугодуми? У всьому завжди доводиться зізнаватися першою...

– Олеже... – тихо, з відчаєм видихнула.

На мить прикрила повіки. По щоці скотилася невидима сльозинка.

Як виявляється боляче просити про щось. Прохання, звернене до чоловіка, для неї завжди було схоже на приниження. Наче падіння нижче власної гідності. Її могли вбивати, фізично ламаючи, та поки морально трималася, уперто стоячи на своєму, не показуючи біль і не благаючи про милість, залишалася собою.

Але до чого порівняння? Олег інший. Сьогоднішнє прохання далеке від тих, що у призначений час так і не були озвучені. Що таке прохання про пощаду у страшного звіра, у порівнянні з проханням про цілковитий порятунок і свободу у чоловіка, який любить? Чоловіка, котрому вперше в житті віддала не просто тіло, а й душу. Якого... хотіла б покохати. По справжньому. Не як друга чи рятівника. Як того, єдиного...

Хто знає, що відбилося цієї миті у погляді дівчини: німе благання або обіцянка полюбити. Вона навчиться бути гідною його. Обов'язково навчитися любити. А можливо, кохання вже є?.. Кохання, в якому сама собі боїться зізнатися...

Чернишевський, міцно стиснувши холодну дівочу долоню, що зминала серветку, обережно помітив:

– Я теж не хочу сьогодні повертатися, але так треба.

– Ні, – опустивши голову, замотала з боку убік, – Я не тому. Боюся, що після повернення знову доведеться стати холодною і цинічною Марго. Прикидатися, одягати маски байдужості та посмішки, а насправді рватися на частини, бо це не я... Не я, справжня. Розумієш?

– Я допоможу тобі все забути, – акуратно прибравши прядку волосся з обличчя дівчини, – Ти мені віриш?

– Вірю, – не моргаючи, вдивляючись у сумні очі чоловіка, заворожено погодилася Рита. Витримавши паузу: – Олегу... Я ніколи нікого ні про що не просила, але... не залишай мене одну.

– Не залишу, – повторив Чернишевський слідом, – Ніколи.

– І... не віддавай мене. Йому...

Прохання, котре прозвучало майже не чутно. Вона не знала, розчув Олег чи прочитав по губах, та він одразу ж відчайдушно і впевнено закивав, до хрускоту стискаючи тендітну долоню.

Говорити про це голосно не змогла. Називати ім'я людини, котра нещодавно здавалася ідеальною партією, рятівником і благодійником, нині, після пережитого тут із Чернишевським, представлялося зрадою. Менш грубою та страшною, але не менш підступним. Рита боялася зізнатися собі в страху, що доведеться, як ручній пташці, політавши трохи на волі, повернутися в клітку. Золоту, комфортабельну, але закриту та руйнівну зсередини.

Коли відбувся переломний момент, і Рита все зрозуміла? Напевно, глибоко у душі знала завжди. Та сьогодні, прокинувшись від легкого дотику чоловічої руки до щоки, це розуміння вирвалося назовні, поглинаючи з головою. Вона не хоче повертатися. Не хоче колишнього життя. Не хоче до Кирила. Вона багато що віддасть, аби завжди, прокидаючись, бачити тільки його – Олега...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍