Читати книгу - "Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна"

Після вона побачила сумний погляд чоловіка. Телефон, міцно затиснутий в його руці. І слова... Усього кілька коротких слів, що сьогодні необхідно повернутися до Києва. Навіщо? Чому саме сьогодні? Коли вони такі щасливі тут, на Сицилії. Коли ще не відвідали стільки визначних пам'яток. Коли стільки не сказали один одному… Вранці не посміла поставити зайвих питань. Якоїсь миті раптом згадала, що так і не з'ясувала, чому взагалі сюди приїхали. Не хотіла нічого знати. Побоювалася чергової порції розчарувань та болю.

Потім були поспішні збори. Сніданок нашвидкуруч у ресторанчику, де більше не було вчорашньої цікавості та інтересу. Вранці з них злетів ореол щастя та легковажності, яким раніше залучали решту. Сьогодні знову перетворилися на звичайних чоловіка і жінку, що поспішали повернутися в буденне життя.

Швидке виселення з номера, повернення до міжнародного аеропорту, спроба з'ясувати розклад рейсів, покупка квитків. Виліт до Києва, призначений на 15.00, але відкладений на невизначений час через непередбачені технічні неполадки. Навіть літак відмовлявся злітати та позбавляти останніх миттєвостей щастя.

Звичайно, була можливість вирушити відразу після прибуття в Фонтанаросу, але під приводом небажання зайвих пересадок, а насправді відтягуючи руйнування казки, обидва зійшлися на думці почекати пару зайвих годин, щоб незабаром приземлитися прямо в Жулянах. 

Час, наповнений страхами, прикритими зовнішньою подобою поспіху. Мінімум розмов. Мінімум питань та пояснень. Проведення часу в кафе, як спосіб прикрасити очікування. Але довго так не могло продовжуватися.

Повернення – ось головна причина прохання Маргарити. Нехай попереду безглузде проведення часу тут, серед сотні випадкових мандрівників, чотири години перельоту; нехай не розуміє до чого були дні на Сицилії, але знати, чого чекати далі, зобов'язана...

Миті, що розтягнулися у вічність. Очі в очі, перш ніж з губ Олега зірвалося приречене зітхання.

– Рито... – відпустивши її руку, відвів погляд, викликаючи нову хвилю занепокоєння, – Я давно хотів сказати...

Ну звичайно, його обіцянка не залишати була надто швидкою і необдуманою. А ще одна зовсім загрожує вилитися неосяжними проблемами. Великі вчинки, безпідставне лицарство стосовно подібної до неї... Кому це потрібно? Навіть для такого, як Чернишевський, це надто.

– Вибач, Олег. Я знову витягаю з тебе нікому не потрібні обітниці.

Струснувши головою, Одинцова готувалася відмовитися від власної пропозиції – вистачить ілюзій та наївності. Казка закінчилася. Вона, як Попелюшка, вибравшись з безодні бруду, пережила найкращі дні свого життя, а тепер зобов'язана повернутися до колишнього існування. Попереду рейс до Києва з персональним відліком часу до смерті її душі… 

Олег, квапливо покопавшись у внутрішній кишені власного піджака, витягнув синю оксамитову коробочку. Не приховуючи посмішки, відкриваючи, простягнув приголомшеній Риті.

Здивований зойк мимоволі злетів із дівочих губ, коли перед нею постала прикраса. Начебто проста, у чомусь строга, але без зайвої помпезності здавалася еталоном елегантності та пишноти. Тонкий обідок із білого золота, прикрашений діамантом, що грав світлом завдяки багатогранності.

Каблучка. Вона десь її бачила, але не могла згадати, де саме. Чи то була подібна?..

– Цю каблучку на знак вічного кохання мій дід подарував бабусі перед весіллям, – з легкою напівусмішкою пояснив чоловік.

Господи, як же Маргарита могла забути? Єдина спадщина дворянського роду Чернишевських. Ще в юності дівчина неодноразово чула романтичну історію від Антоніни Романівни про освідчення тоді майбутнього чоловіка Івана Степановича. Коли в далекі повоєнні роки дід Чернишевського, перебиваючись малими крихтами й поневіряючись у пошуках заробітку на проживання, зберіг віддану матір'ю напередодні загибелі прикрасу, щоб незабаром надіти на палець коханій дівчині.

Антоніна Романівна все життя проносила обручку на непримітній нитці на шиї. Як стверджувала – ближче до серця, але як одного разу зізнався Іван Степанович – бо було не по розміру, а підганяти під палець не хотіла, щиро вірячи, що у такому вигляді вбереже любов від передчасної розлуки. Так і сталося – разом сімейна пара зазнала тяготи та позбавлення власного життя, трагічну загибель сина та невістки, виховали чудового онука, а потім практично одночасно залишили тлінний світ. А тепер Олег, із часткою ностальгії, простягав доленосну річ Маргариті.

– Я знайшов її, коли вперше повернувся додому після в'язниці та довгий час носив із собою, вичікуючи зручнішого моменту. Але зараз... – наче не помічаючи німого заперечення Одинцової, витягнув колечко, іншою рукою піднімаючи долоню дівчини: – Я хочу, щоб вона завжди була з тобою.

– Навіщо? – звівши брови на переніссі, стежила за діями чоловіка. Коли холод дорогоцінного металу торкнувся безіменного пальчика правої руки, пробурмотіла: – Я не можу його прийняти.

– Вона підходить тобі ідеально. Твій розмір, – не чуючи нічого, з усмішкою помітив Чернишевський, коли каблучка справді ніби влита  ковзнула на пальчик.

– Не потрібно. У ній пам'ять про рідних тобі людей, і вона має бути в тебе.

– Потрібно. Для мене ти не менш рідна людина, – ховаючи коробку назад у кишеню, доторкнувся губами до дівочої долоні, – Розцінюй це як відповідь на твої прохання натомість будь-яких слів. Не варто у мені сумніватися, – палець за пальцем стискаючи руку Рити в кулак: – Ніколи.