Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

* * *

Битва на території Резенфорду тривала. Усі вежі та головний вхід до школи вже давно лежали в руїнах. Дерева, що росли ближче до пустки, згоріли вщент. Оборона здавалася безглуздою.

Ніхто ще не забув листопадову битву. Тільки тоді роенців було небагато, і армія Мерліна швидко з ними впоралася. Тепер усе було інакше. 

Нерви Еміля Локстерна були на межі. Кілька місяців тортур зламали його. Він страшенно боявся знову потрапити в полон, тому приймав часом імпульсивні, необдумані рішення — деякі з них коштували не лише поранень.

Втративши шолом, він біг гвинтовими сходами на перший поверх замку. Щойно йому вдалося розправитися з двома воїнами Роену, які ледь не загнали його в пастку.

Еміль гарячково пригадував усі бойові прийоми, яких колись його вчили. На першому поверсі на нього напав ще один ворожий солдат. Чарівник відбив удар, підсік ногу нападника, і, коли той впав, перерізав йому горло.

Серед союзників він побачив Джефрі, оточеного трьома воїнами з його ж графства. Біля їхніх ніг лежало щонайменше десять тіл ворогів. Проте були й загиблі з їхнього боку — й, здається, більше.

— Де Катана й Хейл? — на ходу спитав широкоплечий блондин у важких обладунках.

— Катана поїхала до міста. Скоро має прибути Мерлін. А Хейл… — Еміль замовк. — Я його втратив з поля зору хвилин десять тому. Він бився одразу з двома роенцями.

— І йому ніхто не допоміг? — у вузькій щілині шолома Джефрі було видно, як насупилися його брови. — Чим ти був зайнятий?

— Я переслідував ворогів на третьому поверсі. Вони намагалися влаштувати обстріл з вікна. — збрехав Еміль. Насправді все було не зовсім так.

— Молодець! — Джефрі поплескав його по плечу. — Ходімо шукати Хейла! Може, він потребує допомоги!

Разом із трьома воїнами вони вирушили шукати графа Флурмстея. Хоч територія школи була не надто велика, його вони довго не могли знайти. На крики Хейл не озивався.

— Знайдемо Хейла, забираємо людей і повертаємось на пустку! Школу ще відбудуємо. Головне — втримати Обитель магів.

— Скільки у нас залишилося людей?

— Не знаю. Можливо, трохи менше тисячі. Ще одного дня облоги місто не витримає. Маги виснажені, захисний купол над містом триматиметься ще дві, ну, максимум три години.

Джефрі важко зітхнув, оглядаючи зруйновану територію Резенфорда.

— Нас так мало… Ми програємо. Місто буде зруйноване, як і школа…

— Припини, Емілю! Я тобі вже казав — скоро приїде Мерлін! Краще шукай Хейла! — роздратовано кинув Джефрі. Ще вчора Еміль бився на рівні з усіма, а сьогодні здавалося, що з нього витекли всі сили.

Темноокий шатен крутив головою, намагаючись помітити друга. Але довкола не було нікого живого. Він уже подумав, що Хейл залишив Резенфорд і вирушив до міста, як раптом помітив недалеко знайомого коня з пробитим черевом.

Еміля кинуло то в жар, то в холод. Він ступив уперед — під ногою хруснула стріла.

— Хейле! — закричав він.

— Хейле! — підхопив Джефрі.

— Його тут немає! Напевно, вже на пустці!

— Де ти бачив його востаннє?

— У південній частині замку.

Не ховаючи мечів у піхви, чоловіки побігли до південного крила. Там на них чекала не менш моторошна картина. Як і всюди — скрізь лежали трупи. В одного з них із грудей усе ще стирчав меч.

Джефрі знову покликав Хейла, а потім раптом зупинився, побачивши біля розбитих сходів воїна з пробитими грудьми.

— Стій! — виставивши руку, він зупинив Еміля, що зробив крок уперед.

Молодший із трьох графів, простеживши за його поглядом, зблід ще дужче. Він упізнав ці обладунки.

— Хейл… — охнув Еміль, підбігши до поваленого воїна. Усередині ще жевріла надія. Знявши з нього шолом, чоловік схопився руками за голову й закричав. — НІ!

Джефрі змучено опустився перед тілом друга на коліна, не в змозі стримати сліз.

— Стільки років… стільки років ми були разом… Ми ж мали завершити школу до зими! Як ти міг, Хейле? Ти ж мав вижити! — на відміну від друга, він намагався зберігати ясність думки. Головне — доправити тіло Хейла до міста, доки сюди не злетілися ворони.

Він обернувся до двох своїх людей:

— Віднесіть графа до Віджио й доповісте про ситуацію. Ми скоро будемо!

Коли вони пішли, біля замку залишилися тільки Еміль, Джефрі та один воїн із загону.

«Це я винен! Потрібно було допомогти йому… Якби не я, Хейл був би живий… Навіщо я взагалі пішов у замок?!» — Еміль докоряв собі, стискаючи кулаки.

— Емілю, будь напоготові! — попередив Джефрі.

«Хейл був моїм найкращим другом… Він допоміг моєму батькові, коли наш родовий особняк хотіли забрати!»

— Еміль! Не відволікайся! Тут повно воїнів Роена!

«Краще б я помер декілька років тому… Я лише приношу нещастя. Школу зруйнували… Я не зміг захистити ні місто, ні друзів…»