Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

тоді від тебе нема спокою! Без перерви – продавати і скиглити!

Сельма не слухала, вона сховала скриньку і поклала на місце речі в шафі.

– Діаманти, – сказала вона, – якісні, чисті діаманти. Неоправлені. Лише найкращі камені. Карат, два, три, до шести чи семи каратів, якщо такі вдасться знайти. Ось що нам треба. Краще, ніж твої бланки, сади, ділянки й будинки. Адвокат тебе надурив. Він отримав подвійні відсотки, я впевнена. Діаманти можна сховати. Можна вшити їх в одяг. Навіть проковтнути. Ділянки – ні.

Нойбауер витріщився на неї.

– Що я чую! Вчора ти в істериці через кілька бомб, а нині говориш, мов єврей, готовий за гроші перерізати горлянку.

Вона зміряла його зневажливим поглядом. Поглянула на чоботи, уніформу, вуса.

– Євреї не перерізають горлянок. Вони дбають про свої родини. Краще за багатьох германських надлюдей. Євреї знають, що робити у важкі часи.

– Так? І що ж вони знали? Якби вони щось знали, то не залишилися б тут і ми б майже всіх не переловили.

– Вони не думали, що ви зробите з ними все те, що ви зробили. – Сельма Нойбауер змастила скроні одеколоном. – І не забувай, гроші в Німеччині були заблоковані з 1931 року, відколи в Дармштадтського і Національного банків виникли проблеми. Саме тому багатьом не вдалося поїхати. А тоді ви їх повиловлювали. Добре. Точно так само ти зараз хочеш залишитися тут. І точно так само вони повиловлюють вас.

Нойбауер швидко роззирнувся.

– Обережно, трясця його матері! Де служниця? Якщо тебе хтось почує, нам кінець. Народний суд не знає пощади! Вистачить одного доносу.

– У служниці вихідний. І чого з вами не можна зробити те саме, що ви зробили з іншими?

– Хто? Євреї? – Нойбауер засміявся, він пригадав Блянка й уявив, як той тортурує Вебера. – Їм головне, аби вони мали спокій.

– Не євреї. А американці з англійцями.

Нойбауер знову засміявся.

– Ні, ці ще менше! Це ж їх взагалі не стосується! Внутрішньополітичними справами, такими як наш табір, вони зовсім не цікавляться! Їх цікавить виключно зовнішньополітична, військова справа. Ти що, цього не розумієш?

– Ні.

– Вони демократи. Якщо вони переможуть, а це ще під питанням, то поводитимуться з нами коректно. По-військовому. Коректно. Тоді ми будемо для них тими, хто програв з честю. А більше вони нічого не зроблять. Такий світогляд! З росіянами справа була б інакшою. Але вони на Сході.

– Сам побачиш, варто лише зостатися тут.

– Саме так, я сам побачу. І я зостаюся. Може, скажеш мені, куди б ми могли податися, якби вирішили забиратися звідси?

– Ми мали ще перед роками поїхати в Швейцарію з діамантами…

– Мали! – Нойбауер так вдарив по столі, що захиталася пляшка пива. – Мали! Мали! Знову те саме! Як? Перелетіти кордон у вкраденому літаку? Ти несеш казна-що.

– До чого тут крадений літак? Можна було кілька разів з’їздити туди на відпочинок. Взяти з собою гроші і коштовності. Дві, три, чотири подорожі. І щоразу залишати там привезене. Я знаю людей, які так і зробили…

Нойбауер пішов до дверей. Прочинив і зачинив їх знову. А тоді повернувся.

– Ти знаєш, що ти зараз говориш? Знаєш, що це означає? Державна зрада! Якби хоч слово вийшло за межі цієї кімнати, тебе б одразу розстріляли.

Сельма поглянула на нього. Її очі блищали.

– Ну, так у чому справа? Маєш нагоду показати, який ти герой. Ще й небезпечної жінки позбудешся. Тобі, мабуть, цього і треба…

Нойбауер не витримав її погляду. Він відвернувся і взявся ходити кімнатою. Він не знав, чи чула вона щось про вдову, яка навідувала його час до часу.

– Сельмо, – промовив він врешті зміненим голосом. – Навіщо це? Ми маємо триматися купи! Давай мислити тверезо. Тепер нам не залишається нічого іншого, як протриматися. Я не можу втікати. Я маю виконувати накази. Та й куди мені втікати? До росіян? Ні. Сховатися в неокупованій Німеччині? Тоді мене швидко знайде гестапо, а ти знаєш, що це означає! Перейти на інший бік, до американців з англійцями? Теж ні. Тому краще чекати на них тут, інакше це виглядатиме, наче я маю нечисте сумління. Я обдумав усі варіанти. Повір мені. Ми мусимо протриматися, іншого виходу нема.

– Так.

Нойбауер з несподіванки підвів погляд.

– Справді? Ти нарешті зрозуміла? Почула мої докази? Я тебе переконав?

– Так.

Він обережно подивився на Сельму: не вірив у таку легку перемогу. Але вона раптом здалася. Здавалося, її щоки запали. «Переконав, – думала вона. – Докази! Вірять у те, що довели, – так, наче життя тримається на доказах. З ними нічого не вдієш. Глиняні божки. Вірять лише собі». Вона довго розглядала свого чоловіка. І дивилася на нього з дивною сумішшю співчуття, зневаги і краплею ніжності. Нойбауерові стало не по собі.

– Сельмо… – почав він.

Вона його перебила:

– Бруно, ще одне, останнє… прошу тебе… зроби це…

– Що? – недовірливо спитав він.

– Перепиши будинок і ділянки на Фрею. Лише це, більш нічого.

– Чому?

– Не назавжди. Тимчасово. Якщо все буде добре, повернеш їх собі. Доньці ти можеш довіряти.

– Так… так… але яке це справить враження! Адвокат…

– Наплюй на враження! Коли ви прийшли до влади, Фрея була дитиною. Їй нема чого закинути!

– Що це означає? Гадаєш, мені є що закинути?

Сельма мовчала і знову дивилася на Нойбауера дивним поглядом.

– Ми солдати, – сказав він, – ми виконуємо накази. А наказ є наказ, це кожен знає, – він виструнчився, – фюрер наказує, ми виконуємо. Всю відповідальність за свої накази бере на себе фюрер. Він постійно на цьому наголошував. Для патріота цього досить. Чи ні?

– Так, – смиренно відповіла Сельма. – Але піди до адвоката і перепиши наше майно на Фрею.

– Добре, як хочеш. Я з ним поговорю. – Нойбауер і не думав такого робити. Його дружина зі страху впала в істерику. Він поплескав її по спині. – Я все полагоджу. Досі я чудово давав собі раду.

Він повагом вийшов. Сельма Нойбауер підійшла до вікна. Бачила, як він сідає в авто. «Докази! Накази! – думала вона. – Сподіваються відкараскатись цим від усього». Добре, коли все добре. Хіба й вона так не робила? Вона поглянула на свою обручку. Носить її вже двадцять чотири роки, її двічі довелося збільшувати. Тоді, коли обручка в неї з’явилася, вона була іншою людиною. В той час був і один єврей, який хотів з нею одружитися. Маленький порядний чоловік, він шепелявив і ніколи не кричав. Його звали Йозеф Бомфельдер. У 1928-му він поїхав в Америку. Розумний чоловік. Вчасно. Вона ще раз чула про нього від однієї знайомої, він написав,