Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя

Читати книгу - "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"

197
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 179 180 181 ... 202
Перейти на сторінку:
що ведеться йому дуже добре. Вона механічно крутила обручку. «Америка, – думала вона. – Там не буває інфляції. Вони надто багаті».

509 прислухався. Голос він знав. Тихенько сидів за горою трупів і підслуховував.

Знав, що цієї ночі Левінські хотів привести когось із робочого табору і його мали сховати на кілька днів, але, дотримуючись старого правила, що знатися мають лише зв’язкові, Левінські не сказав, про кого мова.

Чоловік говорив тихо, але дуже чітко.

– Нам потрібен кожен, хто за нас, – казав він. – Коли впаде націонал-соціалізм, на початках не буде жодної монолітної партії, аби перейняти політичне правління. За дванадцять років їх усіх роздрібнили або знищили. Рештки пішли в підпілля. Скільки з того залишилося, ми не знаємо. Для побудови нової організації потрібні будуть рішучі люди. В хаосі поразки чинною залишиться одна-єдина партія – націонал-соціалістична. Мені йдеться не про перебіжчиків, які приєднуються до будь-якої партії, мені йдеться про ядро. Вони організовано заляжуть на дно, аби виринути у влучний момент. Ось проти цього ми і маємо боротися. А для цього нам потрібні люди.

«Це Вернер, – думав 509, – це мусить бути він; але ж я знаю, що він мертвий». Місяць сховався за хмарами, крізь похмуру ніч йому нічого не було видно.

– Маси за парканом деморалізовані, – говорив чоловік. – До цього доклалися дванадцять років терору, бойкот, доноси і страх, а тепер іще й програна війна. Терором з підпілля і саботажем нацисти їх можуть тримати в страху ще роками. За них, обдурених і заляканих, доведеться поборотися. За іронією долі антинацистський рух найкраще зберігся саме в таборах. Нас позакривали разом, а на свободі групи порозганяли. Контактувати їм було дуже важко, а в таборі – легко. За парканом кожен був сам за себе, а тут ми підтримували один одного; результат, якого нацисти не передбачили. – Чоловік засміявся. Це був короткий, безрадісний сміх.

– Якщо не брати до уваги вбитих, – відказав Берґер. – І померлих.

– Якщо не брати до уваги, звичайно. Але ми зберегли досить людей. Кожен з них вартий сотні інших.

«Це мусить бути Вернер, – думав 509; тепер він міг розгледіти в темноті нечіткі обриси голови аскета. – Він знову аналізує, організовує. Виголошує промови… Так і залишився фанатиком і теоретиком своєї партії».

– Табори мають стати комірками відбудови, – говорив тихий ясний голос. – Наразі тут найважливіші три пункти. Перший: пасивний, а в надзвичайному випадку активний опір СС, поки вони в таборі. Другий: запобігання паніці й ексцесам під час переходу табору під наш контроль. Ми маємо стати прикладом дисципліни і не дати бажанню помсти керувати нами. Про це згодом подбають суди…

Чоловік замовчав. 509 підвівся і наближався до групи. Вона складалася з Левінські, Ґольдштайна, Берґера і незнайомця.

– Вернер… – озвався 509.

Чоловік вдивлявся в темряву.

– Ти хто?

Він встав і підійшов ближче.

– Я думав, ти мертвий, – сказав 509.

Вернер дивився просто йому в обличчя.

– Коллер, – назвався 509.

– Коллер! Ти ще живий? Я теж думав, що ти давно труп.

– Офіційно так і є.

– Він 509, – втрутився Левінські.

– Отже, ти 509! Це полегшує справу. Офіційно я теж мертвий.

Крізь темряву вони дивилися один на одного. Ситуація була не нова. Іноді в таборі знаходилися ті, кого вважали мертвими. Але 509 і Вернер зналися ще з дотабірних часів. Вони були друзями, але згодом перестали спілкуватися через різні політичні погляди.

– Ти залишишся тут? – спитав 509.

– Так, на кілька днів.

– СС саме прочісує останню літеру алфавіту, – втрутився Левінські. – Вони схопили Фоґеля, він попався в руки комусь, хто його знав, якомусь клятому унтершарфюрерові.

– Я вас не обтяжуватиму, – пояснив Вернер. – Я сам діставатиму собі харчі.

– Звісно, – з ледь помітною іронією зауважив 509, – іншого я від тебе й не чекав.

– Уранці Мюнцер дістане хліб. Лєбенталь зможе його забрати. Хліба має бути більше, ніж на мене одного. Вистачить і для вашої групи.

– Я знаю, – відповів 509. – Я знаю, Вернере, ти нічого не береш просто так. Ти залишишся в 22-му? Ми можемо розмістити тебе і в 20-му.

– Я можу перебути в 22-му. Ти теж можеш зостатися. Гандке більше немає.

Ніхто з присутніх не відчув, що відбувається наче словесна дуель. «Як це по-дитячому, – думав 509. – Вічність тому ми були політичними противниками, і досі жоден з нас не хоче бути перед іншим у боргу. Я відчуваю дурнувате задоволення від того, що Вернер шукає в нас прихистку, а він нагадує мені, що, якби не його група, мене б, мабуть, порішив Гандке».

– Я чув, що ти говорив перед тим. Це правда. Що ми можемо зробити?

Вони ще сиділи надворі. Вернер, Левінські й Ґольдштайн спали в бараці. Лєбенталь збудить їх за дві години, і вони поміняються. Стало душно. Але Берґер був у теплій гусарській аттілі, 509 наполіг.

– Хто такий той новенький? – спитав Бухер. – Якийсь бонза?

– Був ним перед приходом нацистів. Не найбільшим. Середнячок. Сам собі бонза. Тямущий. Комуніст. Фанатик без особистого життя і почуття гумору. Тепер він один з керівників табірного підпілля.

– Звідки ти його знаєш?

509 замислився.

– До 1933-го я був редактором газети. Ми часто дискутували. Я критикував його партію. Його і нацистів. Ми були проти обох.

– А за що ви були?

– За те, що зараз звучатиме досить помпезно і смішно. За людяність. Толерантність і право кожного на власну думку. Дивно, так?

– Ні, – відповів Агасфер і закашлявся. – А хіба є ще щось?

– Помста! – зненацька втрутився Майєргоф. – Ще є помста! Помста за те, що тут діється! Помста за кожного померлого! Помста за все скоєне. Око за око, зуб за зуб!

Усі заскочено підвели очі. Обличчя Майєргофа перекосило. Він стиснув кулаки і щоразу, коли вимовляв слово «помста», вдаряв кулаком об землю.

– Що з тобою? – спитав Зульбахер.

– А з вами що? – поцікавився Майєргоф у відповідь.

– Він здурів, – втрутився Лєбенталь. – Видужав і став мешуґґе. Шість років був заляканим паскудним німчиком, не зважувався навіть писок відкрити, а тоді дивом врятувався від крематорію, і з нього зробився Самсон Майєргоф.

– Я не хочу помсти, – прошепотів Розен. – Мені аби вибратись звідси!

– Що? А есесівці хай вийдуть сухими з води? Ніби нічого й не було?

– Мені байдуже! Я просто хочу геть звідси! – Розен розпачливо стис докупи руки і зашепотів так завзято, наче від цього шепоту щось залежало: – Мені не треба нічого іншого, я просто хочу вийти звідси! Просто вибратися звідси!

Майєргоф витріщився на нього.

– Ти знаєш, хто ти? Ти…

– Майєргофе, заспокойся! – Берґер сів. – Ми не хочемо

1 ... 179 180 181 ... 202
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя"