Читати книгу - "З-під Полтави до Бендер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
млій!» — Постоїмо, дівчино, постоїмо! — обіцяв собі і кріпко стиснув старого сотника за руку: «Спасибі, батьку. Хоч стільки потіхи, що не здалися так, як тамті».
«Як було здаватися? — кинувся Мручко. — В п'ятому пункті переволочанського акорду стояло чорне на білім: «І Запорожци і другіє мятежнікі, коториє акажутся при шведскіх войсках, будут видани Єво Царскому Велічеству.» Знали ми, що воно значить.
«І Левенгавпт не відкликав цього пункту».
«Підписав, як йому Меншиков предложив».
«Сумно».
«Та невесело, пане писаре генеральний».
«А погоні не бачив?»
«Іде. Та ще не зараз поспіє. Я, де міг та як міг зводив їх з дороги. Покрутяться, як замотиличені вівці. Але не вернуться, бо Голіцин на нас велику злість має. Роз'їлася скажена собака. А гетьман що?»
«Нездужає. А все таки відворотом керує».
«Він?»
«А хто ж би? Ніхто так степу не знає, як гетьман».
«Правда. Не раз туди ходив. Але про Переволочну не кажіть йому цілої правди, бо пощо? Хай потрохи гірку чашу ковтає… А король?»
«Королеві краще. Рана вже не ятриться».
«Славити Бога, бо на нього тепер ціла наша надія».
Орлик поклепав Мручка по плечу: «На себе, батьку, покладаймося, на себе. Це найбезпечніша надія».
Підійшов Понятовський. Хоч «пан», він не дуже-то тримався «з вашеця». Зжився з козаками й полюбив їх, пізнавши їх хоробрість. Щиро вітався з Мручком. А почувши про Переволочну, спротивився, щоб скривати правду. «Гетьмана можемо щадити, бо він недужий. Схвилюється і ще з ним якийсь припадок станеться, а тоді ми без його проводу пропали, як на ярмарку собака. Але король мусить знати правду. Перед ним не вільно нічого таїти. Ви, пане сотнику, спічніть і покріпіться. В моєму возі є ще одна плящина, ликніть собі. Та не багато, — додав, жартуючи. — А я до короля його милости скочу». І побіг.
По дорозі стрінув Войнаровського. Цей був дуже прибитий. Журився недугою дядька і тим, що після його смерти було б. Невесела перспектива.
«Вус догори! — гукнув до нього Понятовський. — Підемо до короля».
«Да отніметься чаша сія од мене»…
«Ні, ні, треба. Удвійку краще. Чому це я один маю бути вісником Йовової новини?»
«Невжеж ж Левенгавпт здався?» — не спитав, а скрикнув тривожно Войнаровський.
«А ви не чули?»
«Догадуюся… Здурів чи що?»
«Добрий генерал, та м'яка людина. Не наше діло його судити. Ходімо».
І поплентались до того воза, на якому на дошках, уставлених верх полукіпка, лежав король з простягненою хворою рукою, що її перев'язував саме хірург.
Король, почувши про здачу своєї армії біля Переволочної, скипів.
«Це брехня! — крикнув. — Татарська вість. Сотник Мручко, «dichtet»[4]. Спека йому на голову б'є. Шведи не здаються!»
Понятовський мовчав, поки перший гнів не минув. «Ваша королівська
достойносте, — почав тоді. — На жаль, я мушу обстоювати за правдивістю тієї злощасної вісти. Сотник Мручко любить жарти, але він ніколи не бреше. Події під Переволочною він розказав з такими подробицями, яких видумати годі. На жаль, його оповідання я мушу вважати правдивими».
«Так, значиться, я вже моєї армії не маю?»
Понятовський притакнув, але похопився і додав: «Ваша королівська величність мають ще нас, своїх найвірніших слуг і товаришів недолі».
«Так. Але моя армія, моя армія, якій рівної не було в світі. Чи ви знаєте, що коли б мені хто казав був вибирати: армію, чи королівський престіл, я відповів би без вагання: а р м і я. І оце Левенгавпт здав її. Він поступив проти мого виразного й ясного наказу, я йому велів перевести військо в степ. Невже ж він географії не знає, що замість на полудне, на північ пішов?»
Понятовський і Войнаровський пробували боронити Левенгавпта: вказували на втому жовніра, на великий відсоток ранених, на брак артилерії й муніції, врешті, на недогідність терену. «Сотник Мручко доносить, що Левенгавпт сам не рішався, відбув спільну нараду з командантами полків і батальйонів і питався про гадку війська».
«Я йому того робити не казав. Я йому велів в цілості перевести військо в степ. Він осоромив себе, Швецію і свого короля. Я йому того ніколи не прощу, ніколи. Капітуляція, на яку він пішов, гірша від найгіршого погрому, бо вона деморалізує народ. Ні, ні, не бороніть Левенгавпта, не бороніть! Брак амуніції, великий відсоток ранених і непригідний терен могли виправдати програну, а не капітуляцію, до якої він не мав мого дозволу. Чому він не бився? Він має 14 тисяч людей, більше, ніж Меншиков і Голіцин, чому не бився і не згинув чесно, замість соромно жити?»
«Меншиков велів у тисячу бубнів бити, — відповів Понятовський, — і генерал Левенгавпт міг собі гадати, що москалів удвоє, троє більше».
Король гірко всміхнувся. «Міг собі гадати… Такий це мені генерал, що настрашився бубнів. Я не кажу, що Левенгавпт свідомо, або зі злої волі зробив таку дурницю, він прямо голову стратив, а це його не виправдує, бо командантові, навіть у найбільшій тривозі голови тратити не вільно. На те він командант».
Понятовський і Войнаровський мовчали, бо й що було їм казати? До них промовляв вождь, якого позбавлено армії, армії, яку він сотворив, вишколив і здобув з нею славу. Розуміли трагедію Карла. Ще вчора лежала перед ним Європа, а нині він лежить з хворою ногою, вождь без армії і король без підданих, людина, яка нараз стратила все. З жалем дивилися на нього.
Король голову від них відвернув, не хотів, щоб бачили, як боровся з собою. Фантаст і мрійник, але наскрізь чесна людина, правди шукав. Знайшов її.
«Це кара, — почав по хвилині, — що я послухав гетьмана і вас, панове, й залишив армію на Левенгавпта. Вождеві армії опускати не вільно, де його люди, там і він. Мені треба було остатися біля Переволочної, прийняти баталію і — перемогти. Це один мій гріх, а другий, що, від'їжджаючи, дав я накази тільки Левенгавптові й Крайцові, а іншим командантам ні. Але я був хворий, ви не знаєте, панове, який я був хворий, — ніби виправдувався король. — Я ввесь горів, гадок не міг зібрати, — і це мій другий гріх».
Замовк. Очі його дивилися кудись углиб, в синяву загадкових фйордів. Шукали чогось. Якору, щоб учепитися його, чи безодні, щоб потонути в ній?
Понятовському стало жаль короля. Щоб потішити иого, розказав про хоробрих альбедільців і про те, як два офіцери пробили себе шпадами, заки їх склали перед Меншиковим.
Король слухав, очі його більшали, ясніли, веселішали.
«Поїдемо далі, панове. Пора! Пора!»
Четвертий день
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З-під Полтави до Бендер», після закриття браузера.