Читати книгу - "Антон Великий"

невже? Він питає про хобі? Саме те, що треба. Ясна річ, я маю хобі!

— Я трохи вивчаю економіку, — випалюю я і пишаюся, як доречно вжив слово «вивчаю».

— Он як!

Я відразу проймаюся надією, що оте з «економікою» неймовірно зацікавить Арнольда. Що він дасть мені корисні поради й, може, навіть трохи стартового капіталу, якщо я коли-небудь закладу свій бізнес.

Арнольд підтримує розмову.

— То які плани?

— Купівля-продаж золота, — не задумуючись, відповідаю я, хоча ґрунтовно цю тему ще не обмірковував, але мені здається, що багатії не люблять невпевненості.

— Ага, — тільки й каже Арнольд і, на моє превелике розчарування, звертається до Уле. — А тебе що цікавить?

Уле спершу трохи вагається, а тоді бовкає:

— Я почав писати вірші.

Я аж рота роззявляю. Вірші? Мені не почулося?

— Дуже мило, — киває Арнольд. — Гадаю, тобі треба серйозно взятися до віршування.

— Але це важко… Висловити те, що лежить на душі.

Арнольд задумливо киває. Судячи з усього, його більше зацікавили вірші Уле, ніж мої гроші. Але, може, він демонструє цікавість просто з ввічливості.

— А ви знаєте якісь вірші? — питає Уле.

Видно, що він не розбирається у людях. Ясно ж мов білий день, що Арнольдові в голові винятково гроші.

— Ну-у… я знаю лише один вірш напам’ять. Але він такий гарний, аж мені шкода, що я не знав його у вашому віці.

— Прочитайте! — просить Уле.

І Арнольд читає. Спершу театрально прокашлюється, а тоді декламує.

Вірш дуже коротенький. (Я б і сам зумів такий написати.) У ньому йдеться про чоловіка, який наводить лад у своїх речах і раптом починає підозрювати, що не він володіє речами, а речі володіють ним. Закінчується вірш так: якщо володієш вісьмома речами, то вже не володієш собою. І що б це мало означати?

Арнольд штурхає мене під бік.

— Гадаю, це ти мусиш узяти собі в життя, — каже він.

Узяти собі в життя? Вірш? Я побоююся, чи не почав Арнольд з’їжджати з глузду. Речі ж не можуть володіти людьми! Не уявляю, як тостер може володіти, скажімо, Анною. Він же не має мозку…

— Як називається вірш? — цікавиться Уле.

— «Тиранія речей». Автор — данець Піт Гейн. Я тобі позичу його поетичну збірку.

Ха! Ну, ясно, лише поети можуть писати такі незрозумілі віршики. Мій однокласник Сіндре вважає за чисте божевілля те, що прибацане мистецтво оплачується з наших податків. Здається, я готовий з ним погодитися.

І ще я майже певний, що Арнольд бреше, кажучи, ніби знає лише ОДИН вірш. У старого мисливця за спідницями голова, мабуть, вщерть забита усілякими любовними віршами, які він шепоче на вушко жінкам.

Дорогою додому Уле кидає на мане серйозний погляд.

— У гостьовій кімнаті Арнольда стоїть гола жінка, — розповідає він.

Я усміхаюся. Ну, так, Арнольд послав його туди розшукати поезію Піта Гейна.

— Ага, статуя, — киваю я з таким виглядом, ніби вона моя давня знайома.

А що Уле був цього дня у ролі знавця мистецтва, мені раптом і самому закортіло чимось похвалитися.

— Вважай це мистецтвом… Символом…

Мені мої слова звучали мудро. Мистецтво ж завжди щось символізує, хіба ні?

— Символом чого? — звісно, допитується Уле.

— Ну… багатства…

Нічого іншого мені на думку не спадає. Та й це правда, принаймні для мене. Статуя — символ багатства й усього дорогого й вишуканого, чим володіє Арнольд.

Без сумніву, статуя такий інвестиційний об’єкт, який з часом лише зростає у ціні. Що ж, якщо добре подумати, то стати багатим колекціонером мистецтва не така вже й безглузда ідея.

Коли ми з Уле розходимося і я сам прямую додому, почуваюся не надто й вдоволеним. Тротуар заледенів, я бреду відгорненим на край снігом і думаю:

Щось отой процес багатіння надто повільний.

Де взяти вчителя, який би навчив мене, як це робиться?

Арнольд говорить лише про вірші й хрусткі хлібці, Софія демонстративно голосно зітхає, щойно я заводжу мову про гроші. Команда у нашій бізнесовій компанії більше зусиль докладає, щоб бути милими й приязними, а не дбає про економічне зростання.

Мені бракує потужного джерела натхнення.

Я знову ступаю на слизький тротуар, щоб обійти собачий послід на снігу. І, звісно, гепаю на задницю, хоч і не боляче.

Залишається хіба Івонна. Але вона більше відлякує мене, ніж надихає.

Я обтрушую з себе сніг і думаю, що мені згодилось би хоч якесь диво.

Навіть Біллу Ґейтсу десь випадково пощастило…

ЧАС ЗМІН

Коли я відчиняю двері помешкання, відсутність розкоші вмить накриває мене з головою. Тобто запах рибних фрикадельок.

Перша думка в голові: от чому на мене вдома не чекає басейн і лимонадний «содастрім»? Або дорога статуя? І чому мої батьки не кажуть: «Категорично ні, містере Чанґ!» — і не мають грошей, як гною?

Світ несправедливий.

І все ж я намагаюся бути милим і привітним. Навіть хвалю рибні фрикадельки.

— Слухай, — каже тато, доки прибираємо зі столу. — Ти ще не виріс зі своїх вихідних черевиків?

Звісно, мова знову про весілля. Тато їздив до міста і взяв напрокат весільний костюм. А тепер і про мене згадав, бо ж мені теж потрібний святковий одяг.

— Не знаю… Потім поміряю!

Тато киває, ставить тарілки в посудомийну машинку. А тоді… він ніби не може довше стримуватися.

— Хочеш, до речі, на нього глянути?

— На кого?

— На мій смокінґ.

Смокінґ? Рятуй, хто може! Якби це був якийсь чужий дядечко-комівояжер, я б відразу відмовився і втікав світ за очі. Але татові відмовити не можу, питаю зі сміхом:

— А що таке «смокінґ»?

— Такий темний офіційний костюм, — пояснює Анна, хитро мені всміхаючись, доки тато мчить до шафи в коридорі.

Тато довго там бабрається і нарешті гордо виструнчується посеред кухні в сірих штанах, камізельці і в такому дивному жакеті, ніби з крилами ззаду. Він повагом марширує туди й сюди, від столу до мийки, Анна ж дивиться на нього несамовито закоханим поглядом.

— Ексклюзивно… — мимрю я.

І це правда. Саме цієї миті він має вигляд багатого татка!

— Дуже дорога оренда! — киває Анна. — Але ж весілля раз у житті!

Я киваю уже не так енергійно.

— До речі, — каже тато, протискаючись повз нас, — нам потрібний у коридорі вішак з плічками. У шафі все напхом напхане. Неможливо нічого знайти.

Вішак з плічками? Я відриваюся подумки від грошей та смокінґів і повертаюся до реальності — згадую про свій подарунок на весілля, який мушу змайструвати власними руками.

Гм… Чи можливо склепати вішак за три дні?

Відразу згадуються мої попередні спроби майстрування з дерева. Шпаківня, в якій виявили бажання поселитися лише оси. Торік вони зліпили всередині велику кулю-гніздо й жалили тата щоразу, як він виходив на балкон попити каву.

Ні, майстрування — то не моє.

— До речі, ви справді не хочете, щоб я купив вам подарунок? — питаю я.

Чесно, я не маю великого бажання витрачати свої гроші, але, з іншого боку, не дуже розумію, що такого зробленого власними руками я міг би їм подарувати. От просто уявлення не маю!

— Категорично не хочемо, — твердо промовила Анна. — Ми й гостям сказали, що подарунків нам не треба.

Я вражено витріщаюся на неї.

— Не треба подарунків? — нарешті видушую з себе.

— З кожною річчю, яку ми купимо собі самі, світ стане теплішим, — пояснює Анна. — І дім наповниться милими серцю речами. Зрештою, ми ж маємо все, чого потребуємо, хіба