Читати книгу - "Вибрані романи"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Подавши йому обід, його вірна Лідувіна подивилася на нього пильним поглядом.
— Чого ти дивишся? — запитав Ауґусто.
— Мені здається, ви змінилися.
— Звідки ти це взяла?
— У вас інше обличчя, сеньйорито.
— Ти так думаєш?
— Я так думаю. Як вам там ведеться з піаністкою?
— Лідувіно! Лідувіно!
— Я розумію ваше невдоволення, сеньйорито. Але мені так хочеться, щоби ви були щасливим!
— Хто це може знати?
— Ваша правда.
Й обоє подивилися вниз, так ніби таємниця щастя ховалася десь під землею.
Розділ дев’ятий
Наступного дня Евхенія розмовляла в тісній комірчині воротарки з молодим хлопцем, годі як воротарка делікатно вийшла подихати свіжим повітрям біля дверей дому.
— Треба закінчувати з цим, Маурісіо, — сказала Евхенія. — Так тривати не може, а тим більше після того, що сталося вчора, я вже тобі розповіла про це.
— Але хіба ти мені не сказала, — промовив той, кого вона назвала Маурісіо, — що той претендент на твою руку — то нещасний придурок, який витає у хмарах?
— Це так, але він має гроші, й моя тітка не дасть мені спокою. А я не люблю робити прикрості нехай там кому, й ще менше мені до вподоби, коли мені набридають.
— Жени його геть!
— Звідки? З дому мого дядька й тітки? А якщо їм це не сподобається?
— Не звертай на нього уваги.
— Я не звертаю на нього уваги й не думаю цього робити, але здається мені, що бідолаха має намір приходити з візитами в той час, коли я вдома. Ти розумієш, що я не можу замкнутися у своїй кімнаті й відмовлятися зустрітися з ним, тоді як він, не питаючи мого дозволу, розігрує роль мовчазного мученика.
— Нехай собі розігрує.
— Ні-ні, я неспроможна витримувати благання жебраків будь-якого виду, а надто тих, які просять милостиню очима. Якби ти бачив, які погляди він кидає на мене!
— Вони тебе розчулюють?
— Вони мені набридають. І чому б мені не сказати тобі правду: вони мене таки розчулюють.
— І ти їх боїшся?
— Чоловіче, не будь йолопом. Я не боюся нічого. Для мене більше не існує нікого, крім тебе.
— Я це знав! — переконаним голосом сказав Маурісіо, і поклав долоню на коліно Евхенії, яке вона не прибрала.
— Ти повинен зважитися, Маурісіо.
— Але на що я повинен зважитися, дівчино, на що?
— Як-то на що, чоловіче, як-то на що? Ми повинні одружитися, не зволікаючи.
— А на що ми будемо жити?
— На мою платню, доки ти не знайдеш собі роботи.
— На твою платню?
— Атож, на мої заробітки від остогидлої музики!
— На твої заробітки? Ніколи, ніколи, ніколи! Ніколи й нізащо. Я шукатиму собі роботу, шукатиму, поки її знайду, а тим часом зачекаймо...
— Зачекаймо... зачекаймо... А роки минатимуть і минатимуть! — вигукнула Евхенія, тупаючи по підлозі ногою, що на ній було те коліно, на якому Маурісіо примостив свою долоню.
І він, відчувши, як засмикалася його рука, відірвав її від того місця, на якому вона лежала, але тією ж таки рукою обняв її за шию і почав перебирати в пальцях одну із сережок своєї нареченої. Евхенія дозволяла йому це робити.
— Послухай-но, Евхеніє, щоби розважити себе, ти можеш, якщо хочеш, дивитися на того бовдура прихильним поглядом.
— Маурісіо!
— Твоя правда, не псуй собі настрою, моя люба!
І притягши до себе голову Евхенії тією рукою, якою обіймав її за шию, знайшов своїми губами її губи і з’єднав їх, заплющивши очі, у вологому, мовчазному й довгому поцілунку.
— Маурісіо!
І вона поцілувала його в очі.
— Так не може тривати, Маурісіо!
— Чому? Хіба може щось бути краще, ніж це? Ти гадаєш, наші взаємини можуть стати кращими?
— Я кажу тобі, Маурісіо, що так далі тривати не може. Ти повинен знайти роботу. Я ненавиджу музику.
Бідолашна відчувала невиразно, не усвідомлюючи собі цього ясно, що музика — це вічне підготування, підготування до події, яка ніколи не настане, вічний початок, який ніколи не стане чимось закінченим. Їй остогидла музика.
— Я шукатиму роботу, Евхеніє, я її шукатиму.
— Ти завжди кажеш одне і те ж, і завжди ми залишаємося при тому самому.
— Ти думаєш...
— Я знаю, що ти, по суті, ледар, і рано чи пізно доведеться мені шукати роботу для тебе. Покладати надію на чоловіків — річ ненадійна.
— Це ти так думаєш...
— Атож, я так думаю, я так думаю! А зараз, я тобі повторюю, я не хочу бачити благальних очей дона Ауґусто, подібних до очей голодного цуцика...
— Які порівняння спадають тобі на думку, дівчино!
— А тепер, — додала вона, підводячись і відхиляючи його рукою, — поводься спокійно й іди ковтни свіжого повітря, якого тобі вочевидь бракує.
— Евхеніє! Евхеніє! — прошепотів він сухим, майже гарячковим голосом. — Якби ти лишень захотіла...
— Серед нас двох ти повинен навчитися кохати, Маурісіо. І також навчитися... бути чоловіком! Шукай роботу, вирішуй швидко. Якщо ти її не знайдеш, то працювати доведеться мені. Але вирішуй швидко. Бо інакше...
— Що інакше?
— Нічого! Треба закінчувати з цим!
І не чекаючи його відповіді, швидко вийшла з воротарської. Проминаючи воротарку, сказала їй:
— Там залишився ваш небіж, сеньйоро Маргарито, скажіть йому, що він повинен нарешті зважитися.
І Евхенія вийшла з високо піднятою головою на вулицю, де в ту мить органчик починав грати бурхливу польку.
— Який жах! Який жах! Який жах! — вигукнула дівчина й не так побігла, як кинулася навтіки вниз по вулиці.
Розділ десятий
Оскільки Ауґусто прагнув довірчої розмови, то пішов до казино, щоби побачитися з Віктором, своїм приятелем, наступного дня після свого візиту в дім Евхенії, й саме в ту годину, коли остання намагалася розворушити свого нареченого любовною розмовою в комірчині його тітки-воротарки.
Ауґусто почувався іншою людиною, так, ніби той візит і той
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вибрані романи», після закриття браузера.