Читати книгу - "Спустошення"

захопленим поглядом, немов не вірить у те, що я теж відчуваю, бачу те саме, що й він. Ми вже в Зоні. Я, усміхаючись, мовчки киваю йому: все так, братюню, все так. Це все існує насправді.

За Бобрицею вони проминули ще одне невеличке сільце і виїхали на військову бетонку, прокладену тут ще за радянських часів — під’їзди до майбутньої ГЕС. Бетонка була широкою, може, метрів із вісім. Дві вантажні машини розминуться тут без проблем. По обидва боки бетонки здіймаються високі лісові зарості. Після сонця вони в’їхали у приємну тінисту смугу, і стало трохи легше. Невидимі флюїди тутешніх місць вже починали тягнутися до його сигнальної системи. Накочувало особливе відчуття дрімучості тутешнього краю. Його ізольованості. Відчуття, наче тебе огортає приємним ковпаком, і тобі не залишається нічого іншого, окрім як піддатися йому.

* * *

Пейзаж змінюється з приємною швидкістю. Ми то виїжджаємо з лісової смуги в поле, то знову врізаємося в тінистий тунель поміж навислими деревами. Дорогою нам не зустрічається більше ані душі. Ми практично вийшли зі світу людей, попереду — територія заповідника. Над головами купчаться делікатні баранці-хмаринки, які не віщують жодних опадів на найближчі три дні, а лише додають пейзажеві з Дніпром і кручами неповторної української мальовничості, яка так забивала дух Шевченкові. Здається, ці місця наче згущують всі барви спеціально для того, щоб людське око могло вхопити якомога більше досконалості в одному погляді. Досконалість ця невимушена, позбавлена притомної солодкавості. Це щось дуже справжнє — велична ріка, густі ліси на іншому березі, високі кручі й делікатні білі хмаринки понад обрієм, та ще — далека гірлянда лісів, що ховаючись за складками пагорбів, наче манять тебе розкривати краєвиди далі, ступаючи давніми стежками.

— Це будували ГЕС в радянські часи, — пояснив я Вадіку, заходячи у бетонку. Її сіра коробка, обплутана з усі боків зеленню, нагадувала кадри з фільму Тарковського — звідки й назва всіх цих місць. Яскраве блакитне небо додавало всьому, що ми бачили відчуття сюрреалістичності. Ліс поглинув це місце, не питаючи ні в кого дозволу. — Тут мав бути якийсь військовий об’єкт. Кажуть, там, у дюнах, досі ще є якісь тунелі.

— Схожі на кості динозаврів, — прокоментував Вадік. Залишки бетонних конструкцій, що виднілися в зе́лені, якщо кидати погляд із бетонки, справді нагадували велетенські ребра чи хребці. — Мабуть, неприкольно там було б упасти. Ніхто не прийшов би.

— Згоден. Тут не докричишся.

— А тут Зона?

— Сталкер казав, що Зона. Та головний сервер все одно на Трахтемирові. Недопалки краще не кидай, щоб не було проблем, — попросив я. — Зона може влаштувати тобі все, що завгодно. Голова не болить?

— Не болить. А мала би? — запитує Вадік, поправляючи перемотані скотчем окуляри. У кольорових шортах і розтягнутій футболці — справжній розсіяний геній — він загалом не може зливатися з жодним середовищем, якщо це не розжарений психоделіками мозок ґоанського трансера.

— Є категорія людей, яких Зона виштовхує одразу. Біль голови, кровотеча з носа, аж до втрати свідомості. Таким людям в Зону ходити категорично не можна.

— Люди Звіра? — уточнює Вадік. Я вже розказував йому про Анти-Зону на тамтому березі Дніпра.

— Схоже, тут хтось недавно був, — чутно мені голос Вадіка, який прогулюється бетонкою. У третій залі на піску залишилися продавлені сліди від кількох наметів. Стіни бетонки розписані скупими графіті. Я поводжу рукою по напису прямо навпроти мене: «Светильник для тела есть око. Итак, если око твое будет чисто, то все тело твое будет светло». То тут, то там по бетонці порозкидані відбиті через трафарет слова: «ВДОХ», «ВЫДОХ» і «БОГ».

— Глянь, Вадіку. Тут Сологуб є, — погукав я Вадіка. Той облишив спроби вилізти на другий поверх і підійшов до віршів, написаних на одній із бетонних плит:

Живы дети, только дети, —

Мы мертвы, давно мертвы.

Смерть шатается на свете

И махает, словно плетью,

Уплетенной туго сетью

Возле каждой головы,

Хоть и даст она отсрочку —

Год, неделю или ночь,

Но поставит всё же точку

И укатит в черной тачке,

Сотрясая в дикой скачке,

Из земного мира прочь.

Торопись дышать сильнее,

Жди — придет и твой черед.

Задыхайся, цепенея,

Леденея перед нею.

Срок пройдет — подставишь шею, —

Ночь, неделя или год.

— Прикольно, — зауважив Вадік, на якого вся містика цього місця, схоже, не діяла. — Прогуляємося до води?

Ми виходимо на палюче сонце.

— Ти почав про бетонку розказувати, — нагадав він мені.

— Цю бетонку починали будувати двічі, — продовжив я. — Спочатку десь у шістдесятих, але мусіли припинити через велику кількість незрозумілих смертей під час будівництва. Другий раз — уже наприкінці сімдесятих спробували. І знову почалися масові смерті на будові. Когось травмувало сильно, когось плитою придавило, комусь голову відірвало. Роботи знову заморозили. Нарешті, третій раз, коли тут спробували щось побудувати, це був 1990-й рік. І саме розвалився Радянський Союз.

— А зараз?

— Не знаю. Зараз знову тут збираються щось будувати. Подивимося, що буде. Тут у вісімдесятих відбувалися різні з’їзди йогів і екстрасенсів з усього Радянського Союзу. У них тут було своєрідне паломництво. Вони всі на Трахтемирів прорватися хотіли.

— А там що?

— Там? Гм... Машини Бога. Там Зона.

По чоловічому, присівши біля машини, вони нашвидку перекусили лавашем і помідорами й рушили в бік Трахтемирова.

— Нам треба буде залишити машину у когось на подвір’ї, — сказав Федір. — Одразу за Лукавицею закінчується дорога, далі маємо рухатися пішки.

Хат у Лукавиці, останньому селі перед валами, було всього кілька. На одному з подвір’їв вони застали чоловіка, що виймав мед із вулика.

— Дай, Боже, здоров’я, — привітався Федір. Здавалося, вони потрапили в якусь позачасову сцену — в місце, де не існує часу, а є лише гудіння комашні, розігрітої несамовитою спекою, ледь чутний шелест трав і листя на деревах, і відчуття повного штилю. Блакитне небо, яке переверталося і надавало на тебе куполом щоразу, коли ти підіймав до нього голову.

— Дай, Божечку, і вам, — гукнув чоловік. — Сідайте, хлопці, скуштуєте меду.

Поки ми їмо мед, дід розказує, що на Трахтемирові зараз живе всього один чоловік на ім’я Скіф — колишній режисер кіно який тепер оберігає ці місця, збираючи у себе вдома різну старовину, а в цілому — пустка. Ми залишаємо машину в діда, а самі рушаємо далі, вглиб півострова.

Непогана дорога,