Читати книгу - "Крабат"

мною?

— Я? — здивувався Крабат.

— Тобі ж кортить знати, чому я їду!

Крабатова цікавість перемогла його страх перед дощем. Мить — і він уже в бричці поряд із мірошником.

— А ну покажи, чи вмієш правити баскими! — Майстер простягнув йому батога і віжки. — За годину ми маємо бути у Дрездені!

— У Дрездені? За годину?! — Крабатові здалося, що він не розчув.

— Авжеж! Та вже їдь!

Бричку підкидало на горбкуватій лісовій дорозі. Навкруги чорна пітьма, наче в димарі.

— Швидше! — прикрикнув на нього Майстер. — Можеш їхати швидше?

— Перекинемося!

— Дурниці! Давай віжки!

Решту дороги правив гнідими Майстер. То була дивовижна мандрівка! За мить вони вибралися з лісу, виїхавши на каменецьку дорогу! Крабат міцно вхопився руками за сидіння, а ногами вперся об стінку передка. Дощ бив йому в обличчя, вітер силкувався викинути його з брички.

Раптом перед ними виросла висока стіна. Вони пірнули у в'язку імлисту масу, але ненадовго. Ось уже Крабат бачить голови коней, потім спини, крижі. Гніді вихором несуть бричку далі.

Дощ ущух, засяяв місяць, сріблясто-білі пасма туману снуються над самісінькою землею. Навкруги — скільки око сягає — біла, наче вкрита снігом, рівнина. Напевне, вони мчать луками. Дивно, що не чути ні цокоту копит, ні скрипіння ресор. Не гойдає, не трясе. Крабатові здалося, що вони ідуть по товстому килиму.

Коні мчать пружно, плавко і величаво. Як добре їхати широкою рівниною, коли вгорі світить місяць!

Бричка несподівано підстрибнула, затріщала. Мабуть, вони наїхали на пеньок! А може, на валуна? Справи їхні кепські, якщо зламався дишель чи луснуло колесо!

— Подивлюся, що там!

Крабат став ногою на підніжку, але Майстер одразу вхопив його за комір й потягнув назад.

— Сиди! — Він показав пальцем униз.

Ураз туман розійшовся. Крабат очам не повірив: унизу дах, цвинтар: від хрестів і могил слалися тіні в місячнім світлі.

— Ми зачепилися за баню каменецької церкви. Стережися, бо випадеш! — Майстер рвонув на себе віжки, цьвохнув батогом. — Вйо!

Ще ривок — і бричка понеслася стрілою. Далі вони їхали без перепон, безшумно, по білястих хмарах, осяяних місяцем.

«А я гадав, що це туман!» — подумав Крабат.

Дзиґарі на кафедральному соборі пробили половину десятої, коли Майстер із Крабатом прибули до Дрездена.

Бричка, скрипнувши, плавно сіла на брук майдану перед замком. Тут же з'явився конюх і взяв у Майстра віжки.

— Пане мірошнику, як завжди?

— Безглузде запитання!

Майстер кинув конюхові монету, скочив із брички й наказав Крабатові йти слідом до замку.

Квапливо збігли сходами вгору до порталу.

Шлях їм перепинив офіцер. Довготелесий, із широкою стрічкою через рамено, з нагрудною бляхою, в якій відобразився місяць.

— Пароль?

Майстер, не відповівши, відіпхнув офіцера вбік. Той схопився за шпагу, та видобути її з піхов не зміг. Майстер клацнув пальцями і ніби пришив його до землі.

Мов статуя, стояв він, вилупивши очі й тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

— Ходімо! Новачок, напевне! — кинув Майстер.

Вони поспіхом піднімалися мармуровими сходами нагору. Хутенько проминули коридори, зали із дзеркальними стінами й величенними вікнами з важкими, вишитими золотом портьєрами. Сторожа й лакеї, що траплялися на їхньому шляху, мабуть, знали Майстра. Ніхто їх не перейняв, не затримав. Усі мовчки відступали вбік, уклоняючись.

Крабатові було чудно, дивно, все наче уві сні. Замок своїми блиском і розкішшю заворожив його. Та враз згадав, що він у благенькій мірошницькій куртці.

«Лакеї, мабуть, глузливо посміхаються мені в спину, а сторожа морщить носа!», — подумав Крабат.

Його хода раптом стала невпевненою, він спіткнувся… З якого дива? Ах, йому поміж ноги враз потрапила шпага! Але чия, хай йому грець? Зиркнув на себе в дзеркало й отетерів: він був у чорному мундирі зі срібними ґудзиками й галунами, у високих чоботах, а при боці висіла у піхвах шпага. Невже в нього й на голові справжній трикут?! Відколи-то він почав носити напудрену перуку, з кісками?

«Майстре, — ледь не закричав він, — що все це означає?!»

Та не встиг, бо вже опинилися в освітленій свічками залі, в якій було повно військового та іншого люду: капітани, полковники, придворні чиновники, усі в орденах і стрічках.

Назустріч Майстрові вже прямував камердинер.

— Нарешті ви прибули! Його світлість курфюрст чекає на вас! — І перевів на Крабата погляд: — Ви не самі?

— Мій юнкер. Він залишиться тут.

Камердинер махнув рукою одному з капітанів.

— Пане, будь ласка, розважте юнкера!

Капітан узяв Крабата під руку й повів до столика біля вікна.

— Вам вина чи шоколаду, мій любий?

Крабат попросив келих червоного вина. Коли вони з капітаном цокалися, бажаючи здоров'я один одному, Майстер уже перебував у палатах курфюрста.

— Сподіваюся, йому це під силу! — промовив капітан.

— Що — під силу?

— Ви, юнкере, мали би знати, що ваш пан ось уже майже місяць намагається переконати його світлість курфюрста в тому, що радники його світлості, які ратують за мир зі шведами, просто осли і їх треба гнати втришия!

— Авжеж! Авжеж! — підтримав його Крабат, не відаючи, про що йдеться.

Пани полковники й капітани, що стояли неподалік, радісно посміхалися до нього, піднімаючи келихи.

— За війну зі шведами! — вигукнув котрийсь.

— За курфюрста Саксонії, за рішення його світлості продовжувати війну! — підтримав його інший.

— За перемогу чи поразку, тільки би продовжувати війну!

Майстер повернувся близько опівночі. Курфюрст провів його до порога зали.

— Ми дякуємо вам! — сказав він. — Ваша порада цінна й важлива для нас, це вам відомо! Ваші аргументи переконливі, і ми вирішили продовжувати війну!

Пани військовики дзенькнули шаблями, замахали кашкетами.

— Хай живе Август! Слава курфюрстові!

— Смерть шведам!

Курфюрст Саксонії, огрядний, кабанкуватий чоловік із бичачим карком і пудовими п'ястуками, подякував їм, помахавши рукою. Повернувши голову до Майстра, сказав йому кілька слів, яких через шум у залі ніхто не розібрав та й навряд чи вони були призначені для інших вух, і пішов до себе.

Коли пани придворні й військовики жваво обговорювали приємну для них новину, Крабат поспішав за Майстром. Вони полишали замок тим же шляхом, яким прийшли: повз величенні вікна й дзеркальні стіни, проминали зали й коридори, спустилися мармуровими сходами до порталу, де й досі стояв зачаклований довготелесий офіцер із вибалушеними очима, тримаючи правицю на руків'ї шпаги.

— Звільни його від чарів, Крабате!

Треба було лише клацнути пальцями — цього він у Чорній школі вже навчився.

— Вільно! — клацнувши пальцями, вигукнув Крабат. — Пра-во-руч! Кругом марш!

Офіцер вихопив шпагу, віддав їм нею честь і пішов геть.

На майдані перед замком на них чекала запряжена бричка. Конюх доповів, що гнідих напоїв