Читати книгу - "Крабат"

і нагодував, як було велено.

— Ще б пак! Інакше ти запам'ятав би мене на все життя! — промурмотів Майстер.

Вони сіли на бричку. Тільки тепер Крабат помітив, що він у своєму звичайному вбранні. Ну й добре! А то що йому було б робити в млині в трикуті, мундирі та при шпазі?

Коні пронеслися кам'яним мостом через Ельбу. Тільки-но вони залишили місто, Майстер звернув коней у чисте поле. Тут вони знову знялися в небо й полетіли над хмарами.

Місяць стояв доволі низько, збирався лягати спати за горою. Крабат мовчав, поринувши в роздуми. Внизу пропливали міста і села, поля й ліси, озера й ріки, болота з торфовищами й піщаними пагорбами… Мирна земля, тиха і темна.

— Про що думаєш? — поцікавився Майстер.

— Думаю про силу чорної магії. Адже їй підвладні навіть курфюрсти й королі.

У світлі великодньої свічки

Цьогорічний Великдень був пізній і припав на другу половину квітня. Страсної п'ятниці, увечері, Вітка приймали до Чорної школи. Такого худющого, кострубатого ворона Крабат ще ніколи не бачив. Його пір'я червонясто одсвічувало, а, може, це він уявляв собі.

Страсної суботи, вдень, мірошниченки спали, щоби набратися сил. Надвечір Юро почастував їх ситим обідом.

— Наїдайтеся досхочу, — попередив Ганцо. — ви знаєте, що знову за стіл сядемо не скоро.

Лишко знову їв разом з усіма зі спільної миски. Про всі чвари між мірошниченками треба було забути до початку Великодньої ночі — цього вимагав статут Гільдії мірошників.

З першими сутінками Майстер зібрав хлопців і звелів принести магічні знаки. Все відбувалося так, як і рік тому. Як тоді, він їх полічив, переділив, і вони парами залишали млин. Крабат ішов з Юром.

— Куди підемо? — спитав Юро, коли вони брали вовняні рядна.

— На місце Боймелової смерті, звісно, якщо ти не проти.

— Ні, якщо ти знаєш дорогу. На мене вночі не слід покладатися. Я радий, коли в темряві до хліва втрапляю.

— Гаразд, попереду йтиму я, а ти себе пильнуй, не загубися.

Крабат уже раз ішов цією дорогою з Тондою, тепер її треба пройти з Юром. Перетнути Козельбрух — завиграшки, нелегко знайти доріжину, що тягнеться уздовж Шварцкольма.

— Може, доведеться простувати полем, — попередив Крабат.

Їм пощастило: в темряві натрапили на путівець. Проминули зліва вогні села, вийшли на дорогу за Шварцкольмом, трималися неї до першого повороту.

— Десь тут неподалік, на узліссі, — сказав Крабат.

Далі рухалися навмання, обмацуючи руками кожну сосну. Крабат зрадів, відчувши під пальцями чотиригранний слуп хреста.

— Сюди, Юру!

Юро миттю опинився біля напарника.

— І як ти його знайшов? Буцімто хтось показав тобі це місце.

Він дістав із кишені кремінь і кресало, викресав вогню, підпалив кілька хворостин. У відблисках вогника нашукали кори, сухих гілок.

— Розводити вогнище — моя справа, — сказав Юро. — У цьому я трохи тямлю!

Крабат обгорнув себе рядном, сів під хрестом, сперся спиною об нього й підібгав коліна. Саме так Тонда сидів тут рік тому.

Юро витрачав час на розповіді бувальщин. Крабат не дуже прислухався, лише зрідка вставляв: «Так.» або «Ох!» або «Он як!». Але Юро був задоволений своїм слухачем та без угаву плів, що йому на думку спадало. Його нітрохи не обходило, що Крабат слухав вряди-годи.

Крабат думав про Тонду і водночас… про канторку. Вона сама прийшла в його думки. Він з радістю чекав миті, коли знову почує її спів, що злине над селом опівночі.

А якщо не почує її? Якщо інша дівчина заспівуватиме цього року?

Крабат спробував уявити голос канторки і… о диво! — не зміг: голос щез із його пам'яті, пропав, стерся… А, може, це йому здалося?

Але чому від цього він відчув щем? І щем цей якийсь особливий, невідомий: ніби вразив у місце, якого він досі не знав.

Він спробував узагалі позбутися цих думок. «Мене ніколи не цікавили дівчата! — подумки сказав собі. — І не хочу, аби вони цікавили мене коли-небудь. Нічого доброго від них не жди. Одного дня вони принесуть тобі страждання, як уже колись принесли Тонді… „Ось я сиджу тут, — казав він тоді, — а серце моє обливається кров'ю. Вночі, споглядаючи залиті місячним сяйвом луки, я часом виходжу з себе і шукаю те місце, де лежить у землі та, якій я приніс нещастя…“

Крабат уже навчився виходити зі свого тіла й повертатися в нього. Пам'ятав Майстрове застереження: „… може легко статися так, що, залишивши своє тіло, більше не ввійдеш у нього!“ А ще він попереджав, що виходити з себе можна лише після того, як стемніє, а входити — до світанку. Якщо спізнишся — назад вороття ніколи не буде! Твоє тіло закриється і його поховають, як покійника, а ти неприкаянно блукатимеш між життям і смертю, не зможеш ані показати себе, ані заговорити. Хіба що, як той домовик, іноді постукаєш у двері чи заторохтиш глечиками на частоколі або пошпуриш поліном об стіну».

«Тож я, — подумав Крабат, — постійно пам'ятатиму про це, коли виходитиму з себе. Не зважатиму на будь-які спокуси!»

Юро замовк, непорушно, зіщулившись, сидів біля вогню. Крабат міг би подумати, що він спить, але той щоразу докидав у вогонь то хворостинку, то шматок кори.

Настала північ.

І ось знову задзвонили великодні дзвони, як і тоді, над Шварцкольмом полинув дівочий спів. Крабат знав цей голос, нетерпляче чекав на нього, відколи не зміг відтворити його у своїй пам'яті.

Незбагненно, як він міг забути цей голос!?

«Христос

Воскрес!

Христос

Воскрес!

Алілуя,

Алілуя!»

Крабат, затамувавши подих, слухав. Спершу лунає голос канторки, потім його заступає хор. Хлопець із нетерпінням чекає, коли знову й знову задзвенить голос канторки.

«Цікаво, якого кольору в неї волосся? Каштанове, чорне, чи русяве?» — мимоволі подумав.

Крабат хоче це знати. Хоче побачити канторку. Її голос кличе його до неї.

«Може, вийти з себе? — думає він. — Усього на кілька хвилин! Подивитися і…»

А губи вже самі шепочуть слова закляття, він відчуває, як звільняється од свого тіла, як одним подихом вилітає у чорну ніч…

Ще подивися на вогнище, на зіщуленого Юра, який, здається, ось-ось засне, на самого себе — він рівно сидить, притулений спиною до хреста, ні живий ні мертвий… Усе, що означає Крабатове життя, тепер на волі, поза його тілом…

Крабат якусь мить іще вагається: не так-то легко залишати своє тіло. А може, він покидає його назавжди? Проте відвертає погляд від хлопця, що носить його ім'я, — і летить до села.

Ніхто Крабата не чує, ніхто його не може