Читати книгу - "Вбити пересмішника"

майже добігли до рятівної тіні від шкільного дубу, як усвідомили, що Джемі з нами немає. Ми рвонули назад і побачили, що він намагається вилізти із своїх штанів, які намертво зачепилися за дріт. До дуба він прибіг у самих лише трусах.

Ми сиділи під дубом, як закляклі, але Джемі швидко зметикував:

— Гайда додому, бо помітять, що нас ніде немає.

Ми перебігли шкільний двір, проповзли під парканом на Оленячий вигін за нашим будинком, перелізли через огорожу нашого двору, і тільки вже на нашій веранді Джемі дозволив нам перепочити.

Відхекавшись, ми троє з геть безтурботним виглядом вийшли на подвір’я перед хатою. На вулиці біля воріт Редлі стояла купка сусідів.

— Краще нам підійти до них,— сказав Джемі.— Бо ще здивуються, чого ми не зголосилися.

Містер Нейтен Редлі стояв за своєю хвірткою з рушницею в руці. Атикус стояв поруч з міс Моді й міс Стефані Крофорд. Були там і міс Рейчел, і містер Ейвері. Ніхто з них не помітив, як ми підійшли.

Ми невимушено зупинилися біля міс Моді. Вона озирнулася.

— Де це вас носило, хіба ви не чули галасу?

— А що трапилося? — спитав Джемі.

— Містер Редлі стріляв у негра, який заліз у його город.

— Та невже? І убив?

— Ні,— відповіла міс Стефані,— він стріляв у повітря. Той від страху аж побілів. Каже, якщо хтось побачить тут білого негра, це той самий. Каже, в нього ще другий ствол заряджений, і щойно він почує бодай звук біля тих грядок, то вже стрілятиме в ціль, собака це, чи негр, чи — Джемі Фінч!

— Що, мем?

Тут заговорив Атикус.

— Де твої штани, сину?

— Штани, сер?

— Штани.

Викручуватися марно. Стоїть у самих трусах перед Богом і людьми. Я зітхнула.

— Е-е, містере Фінч?

У світлі вуличного ліхтаря я побачила, що Ділл щось виметикував: очі у нього розширилися, а пухле янгольське личко стало зовсім круглим.

— Чого тобі, Ділле?

— Я... я їх у нього виграв,— туманно пояснив Ділл.

— Виграв? Що значить — виграв?

Рука Ділла потяглася до потилиці. Він відвів її і потер собі чоло.

— Ми грали у покер на роздягання біля нашого ставка.

Нам з Джемі полегшало. Сусіди, схоже, зрозуміли,— принаймні вони так і заціпеніли. Але що це за покер на роздягання?

Можливості дізнатися в нас не було, бо міс Рейчел заревла, як пожежна сирена:

— Боже милостивий, Ділле Гарисе! Грати в азартні ігри у мене біля ставка? Я тобі зараз дам такий покер на роздягання, що ти...

Від неминучого каліцтва Ділла урятував Атикус.

— Хвилиночку, міс Рейчел, я ніколи раніше не чув, щоб вони цим займалися. Ви всі троє грали в карти?

Джемі відчайдушно прийняв пас від Ділла:

— Ні, сер, у сірники.

Ну й молодець мій брат! Сірники річ небезпечна, але карти — просто фатальна.

— Джемі й Скауте,— промовив Атикус,— щоб я більше ніколи не чув ні про який покер, на роздягання чи ні. Сходи до Ділла, Джемі, й забери свої штани. Домовтеся між собою.

— Не переймайся, Ділле,— сказав Джемі, коли ми відбігли від них,— нічого вона тобі не зробить. Він її умовить. Але ти класно все вигадав, малий. От послухай — чуєш?

Ми зупинились і дослухались до голосу Атикуса:

— ...нічого серйозного... вони всі через це проходять, міс Рейчел...

Ділл утішився, але ми з Джемі — ні. Проблема, де Джемі візьме штани вранці, залишалася.

— Я б тобі дав якісь зі своїх,— сказав Ділл, коли ми підійшли до ґанку міс Рейчел. Джемі відповів, що вони йому замалі, але все одно подякував. Ми попрощалися, і Ділл зайшов у дім. Вочевидь, він згадав, що заручився зі мною, бо вискочив і похапцем цмокнув мене на очах у Джемі.

— Пишіть мені, чуєте! — загорлав він нам услід.

Навіть якби штани Джемі були на місці, нам би все одно не вдалося заснути. Кожний нічний звук, який долітав до моєї розкладачки на веранді, здавався громом небесним; кожне шарудіння по жорстві означало, що то Примара Редлі підкрадається в жадобі помсти; якщо якийсь перехожий негр сміявся серед ночі, то був Примара Редлі, який зірвався з ланцюга і полює за нами; якщо метелики чи москіти билися об скляні двері, то це Примара Редлі дер унівець дротяну огорожу; платани оживали і нависали ворожо. Я скніла між сном і безсонням, як раптом почула шепіт Джемі.

— Спиш, Триочко[9]?

— Ти при своєму розумі?

— Тихше! Атикус уже вимкнув лампу.

У тьмяному світлі низького місяця я побачила, що Джемі спустив ноги на підлогу.

— Я піду по них,— сказав він.

Я аж підскочила:

— Ти що? Не пущу!

Він уже натягував сорочку.

— У мене виходу немає.

— Тільки спробуй — і я збуджу Атикуса.

— Тільки спробуй — і я тебе вб’ю.

Я вчепилася в нього і силоміць усадовила на свою розкладачку.

— Містер Нейтен знайде їх вранці, Джемі,— намагалася я його переконати.— Він знає, що ти загубив штани. Коли він покаже їх Атикусу, нам попаде, але це нічого. Лягай спати.

— Я й сам усе це знаю. Тому і мушу їх забрати.

Мене мало не знудило. Самому повертатися на оте місце... я пригадала слова міс Стефані: містер Нейтен розрядить другий ствол, щойно почує бодай звук, хай то буде негр, чи пес... Джемі розумів це незгірше за мене.

Я була у відчаї.

— Слухай, воно того не варте, Джемі. Хай тебе відлупцюють, ну, боляче, але минеться. А так він тобі голову прострелить, Джемі. Прошу тебе...

— Я... справа от у чому, Скауте,— терпляче зітхнув він.— Атикус ніколи не бив мене, ніколи. І я б не хотів, щоб він починав.

Дійсно, Атикус незрідка погрожував нам, але й пальцем не торкався.

— Просто він жодного разу не спіймав тебе на гарячому.

— Може, і твоя правда, але — я просто хочу, щоб так залишалося і надалі. Даремно ми сьогодні туди попхалися, Скауте.

Мабуть, саме в ту мить ми з Джемі вперше почали віддалятися одне від одного. Бувало, що я його не розуміла, але воно не тривало довго. Цього ж я так і не змогла утямити.

— Будь ласка,— молила я,— просто уяви, як ти там сам-один, у тому місці...

— Мовчи!

— Це ж не значить, що він з