Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Ці люди, — сказав П'єр, — мешкають у Валь-де-Ґрас. З дому вони виходять лише вночі, та й то понадівавши маски на обличчя.

Вона хотіла було забрати в нього книгу, та він вихопив її й поклав до кишені. Вона дивилася на нього, губи її тремтіли, вона боялася, що от-от розплачеться.

— О П'єре, — тихо сказала вона, — то ти, виходить, боїшся?

Він відразу ж замовк і втупився у неї приголомшеним поглядом. Якусь мить вони стояли непорушно, а потім він сказав, насилу вимовляючи слова:

— Всі чоловіки бояться. Всі. Не бояться тільки ненормальні; і це не має нічого спільного з хоробрістю. І ти не маєш права судити мене, бо ти не йдеш на війну.

Вони мовчки пішли далі. Вона думала собі: «Та це ж боягуз!» Вона дивилася на його смагляве чоло, його флорентинський ніс, прегарні вуста й думала: «Боягуз. Як і Люсьєн. Ото вже не щастить мені».

Одетта наполовину була осяяна світлом, решта її тіла була оповита сутінками, які стояли у їдальні, вона стояла, спершись на поруччя балкона, й дивилася на море, Здоровань Луї думав собі: «Яка війна!» Він ішов і багряне вечірнє сонце танцювало на його руках, у його бороді. Одетта спиною відчувала гарний прохолодний покій, затишний прихисток, білу скатертину, що тьмяно відсвічує у темряві, та Одетта стояла на світлі, світло, усвідомлення і війна струміли в неї через очі, вона думала про те, що він піде на війну, у плині згасаючого дня згустками згорталося електричне світло, згустки були мов яєчний жовток, Жаніна обернула вимикач, руки Марсель метушилися в жовтому світлі лампи, вона попросила соли, і від її рук упали на скатертину темні тіні, Даніель сказав: усе це блеф, треба просто зачекати, він обов'язково відкриє карти. Палюче світло, що дере увіччю, мов наждак, на Сході завжди воно таке, до останньої хвилини. Зараз полудень, а потім хутко настане й ніч, П'єр позіхав, хотів дати їй наздогад, що він уже заспокоївся, та вона мовчки крокувала поруч і дивилася на нього поглядом, що був діткливий, як і оте світло. Коли вони опинилися на майдані, то вона злякалася, що він запропонує їй провести ніч удвох, та він зняв капелюха і сказав холодним тоном: «Завтра рано вставати, а тобі треба ще й речі спакувати, тож, гадаю, краще буде, як ти заночуєш у своїх подруг». Вона відказала: «Я теж гадаю, що так буде краще». І він сказав їй: «До побачення». «До побачення, — сказала вона. — До побачення на кораблі».

«Не відходьте від приймачів, зараз буде передано надзвичайне повідомлення»; він лежав на спині, заклавши руки за голову, на душі було невесело, він сказав: «Цю лялю дуже люблять». І вона здригнулася й відказала: «Так…» Як і щовечора, їй було страшно. «Так, я дуже вас люблю!» Часом вона погоджувалася на це, часом казала ні, та цього вечора не насмілиться. «То вділять їй трохи пестощів, вечірніх пестощів?» Вона зітхнула, ото вже соромлива вона була, аж смішно. Вона сказала: «Цього вечора ні». Він ледве чутно зітхнув і сказав: «Бідолашна ляля, вона так розхвилювалася, а це пішло б їй на користь. Щоб гарненько приспати її, га? Не хочете, ні? Ти ж знаєш, це завжди мене заспокоює…» На її обличчі з'явився вираз старшої медсестри, як, бувало, тоді, коли вона садовила його на судно, її обличчя геть завмирало, очей вона не заплющувала, та, схоже було, вона так налаштувала себе, щоб нічого не бачити, а ще її руки під ним, швидке розстібання ґудзиків, руки фахівця, а ще її обличчя, що було таке печальне, так смішно, рука проникла, така ніжна, як мигдальне тісто, Одетта здригнулася і сказала: «Ви налякали мене; а Жак із вами?» Шарль зітхнув, Матьє сказав, що ні. «Ні, — сказав Моріс, — потрібно те, що потрібно». Він зняв ключа з дошки, тут смердить вбиральнею, гидота та й годі. «Це малюк пані Сальвадор, — сказала Зезета, — вони виганяє його, коли до неї приходять чоловіки, й тоді він задля розваги кладе купи скрізь, де йому заманеться».

Вони піднялися східцями. «Не відходьте від приймачів, зараз буде передано..» Мілан з Анною схилилися над приймачем, крізь вікна долинав переможний галас. «Зроби тихіше, — сказала Анна, — не треба їх провокувати», ніжна рука, ніжна, мов мигдальне тісто, Шарль набряк, неначе брунька, розпустився, дозрів величезний плід, ось-ось бризне сім'я, плід, що стремить просто у небо, соковитий плід, весну душної ніжности; мовчання, цокання виделок, і довге шоркання в приймачі, мов тканину хтось роздирає, вітер, що пестить величезний ніжний волохатий плід, Анна здригнулася і стисла руку Мілана.

«Громадяни,

уряд Чехословаччини проголошує загальну мобілізацію; всі чоловіки віком до сорока років і військові фахівці будь-якого віку повинні негайно зібратися. Офіцери, унтер-офіцери й солдати запасу і другого розряду запасу всіх звань, а також усі військовики, що перебувають у відпустках, повинні невідкладно прибути у мобілізаційні пункти. Всі повинні бути зодягнені в поношений цивільний одяг, мати при собі військові квитки і запас харчів на дві доби. Крайній термін для повернення на відповідні пункти — четверта година тридцять хвилин ранку.

Всі засоби пересування, автомобілі й літаки підлягають негайній мобілізації. Продаж пального відбувається лише за спеціяльним дозволом, який видається військовими властями.

Громадяни! Настала вирішальна година. Успіх залежить від кожного з вас. Нехай кожен докладе усіх зусиль для блага батьківщини. Будьте хоробрими і вірними. Ми воюємо за справедливість і свободу!

Хай живе Чехословаччина!»

Мілан випростався, він горів, ось він поклав долоні на плечі Анни і сказав:

— Нарешті-таки! Анно, це сталося, це сталося!

Жіночий голос прочитав декрет ще і словацькою мовою, вони втямили з нього хіба що декілька розрізнених слів, та звучало це, наче військовий марш. Анна повторювала: «Нарешті! Нарешті!», і сльози котилися по її щоках. А потім вони раптом почули: «Die Regierung hat entschlossen», це було по-німецькому, Мілан обернув регулятор до краю, і радіо загриміло, голос розбивав об стіни їхні мерзенні пісеньки, їхній святковий галас, ось він поллється з вікон, розтрощить шибки в Єґершміттів, долине аж до їхнього мюнхенського салону, де вони зібралися, немов одна родина, і від нього кров у них похолоне у жилах. Сморід вбиральні й запах кислого молока вже чекав на нього, він глибоко вдихнув їх, вони проникли в нього і, мов помах мітли, вимели з нього чистенькі світлі запахи вулиці Руаяль, це був запах убогости, його запах. Моріс непорушно стояв біля дверей своєї кімнати, і Зезетта вставляла ключ у замкову шпарину,