Читати книгу - "Смерть Верґілія"

— Я до тебе прийшов.

І, дивна річ, тепер його відповіді виявилось досить, так ніби це і була цілковита втіха; цієї відповіді вистачило навіть для другого запитання, яке, що було, мабуть, іще дивніше, ніби випливало із першого, — ще дивніше, позаяк було неминуче:

— А ти сам чи не з Анд? І куди ти ведеш мене — бува, не до Анд?

Він не знав, чи вимовив це запитання вголос насправді, знав лишень, що не хоче чути ніякої відповіді, ні ствердної, ні заперечної, бо хлопчик ані міг бути з Анд, ані не міг бути звідти, надто страшне було перше, надто безглузде — друге. Ні, не чекав він на жодну відповідь, і добре, що не дочекався; та яке нестерпуче було бажання лишити хлопчика тут, яке нестерпуче було бажання дихати на повні груди, дістати спокій і дати волю уяві; ох, це бажання вже саме по собі було уявою. Пломінці на свічках схилялися від легенького повіву повітря, що напливало, немов прохолодна, ніжна й глибока туга, випливало із ночі і вливалося в ніч; підвісний срібний світильник край ложа тихенько погойдувавсь на довгому ланцюжку, а за вікном понад дахами тремтіли й танули випари міста, переходячи в пурпуровий, пурпурово-фіолетовий серпанок у синіх і чорних, колихких і незбагненних сутінках.

Дихати, спочивати, чекати, мовчати. Випливаючи з ночі, в ніч уливаючись, пливе мовчання, пливе довго-довго, поки він зрештою уриває його.

— Підійди, сядь біля мене, — покликав він хлопчика.

Але й після того, як той присів поруч навпочіпки, знов запало мовчання; поринувши в нього, вони наслухали мовчанку ночі. Звідкись іздалека долинав галас — галасував спраглий до видовища люд, на святі галасувало юрмище, клекотала жива стихія — клекотала пекельно, глухо, спокусливо, розбещено, невідворотно і невідпорно; воднораз дико й сито, сліпо і зрячо вирував, тупотів натовп, що в оманливім, позбавленім тіней світлі від багать і смолоскипів рветься до повної лих безодні ніщоти, рветься майже без будь-яких шансів на порятунок, майже не думаючи про порятунок; та чи не бринить і в цьому усьому — і що пильніш прислухаєшся, то виразніше чуєш — чи не бринить і в цьому усьому пісня мовчання, чи не бринять від давніх-давен і навіки-віків дзвіночки мовчання, переростаючи в мідний передзвін ночі й передзвін людських стад; тихо співає ця стадна ніч, тихо зітхає це юрмище-стадо у своєму великому сні; глибоко-глибоко під гумусом буття, тайкома, мов дитя, шурхочучи тінями, наперекір долі, наперекір випадку й не піддаючись розпусті, мешкає ніч; з неї і проростає жива стихія, напоєна шумовинням соків нічних і просякнута сном, і її споконвіку насичує джерело щирости і любови, а з них у невимовно химерному переплетінні і поєднанні виходять рослини, тварини і люди, заслоняючи одне одного, бо в розкошах сну таїться прокляття повернення, і простирається понад ніщотою благословенна опона буття, сон-ніщота понад ніщотою.

О стихія земного! Світ етеру й світ ночі у невпинному ритмі вдиху і видиху поміж подвійною звабою — величчю тіні й відсутністю тіні, о незмінні припливи й відпливи у плині подій, затиснені поміж двома полюсами позачасовости, тваринного і божественного безчасся; о, в усіх жилах земної стихії, в усьому, що проросло із землі, струмує угору ніч, обертаючись безперестану на усвідомлення і невсипність, водночас усередині і зовні, з аморфного ліплячи насичені темінню й тінями образи, і тоді поміж буттям і ніщотою, в такому витанні витаючи, світ стає темінню й світлом, природу подвійну свою являючи, зі світла і тіні зіткану. Вічно дзвенять у душі, то гучніш, то тихіш, та повік не змовкаючи, тронки ночі, тронки черід і отар, вічно лунає лев’ячим риком день, вражаючи світлом своїм і звичністю, — золотий ураган, що поглинає живу стихію…

О пізнання людське, ще не пізнання, але вже й не мудрість, воно постає із гумусу буття, постає із живої стихії, з мудрости матерів, підносячись до смертельної чистоти надсвітла, наджиття, підносячись до пломінкого пізнання батьків, підносячись до холоду; о пізнання людське, що не має коріння, що вічно у русі, воно не сягає ні глибин, ні високостей, а незмінно затримується на сутінковім порозі поміж ніччю і днем; зітхання і подих у проміжному царстві зоряних сутінок, поміж життям огорнених ніччю стад і поміж смертю омитого світлом усамітнення, поміж мовчанням і словом, яке знов повертається до мовчання. Далебі, ніщо на землі не спроможне позбутися сну, і лише той, хто ні на мить не забуває про ніч, яка в ньому живе, спроможний замкнути кільце, спроможний вернутись із безчасся початку до безчасся кінця, спроможний щораз починати коловорот спочатку, мов те тіло небесне в незмінному плині часів, яке устає із сутінків і зникає у сутінках; о, це народження і відродження у стихії нічній і зі стихії нічної, о, ці пологи, що їх приймає день, світло якого поринуло в темряву, — день, що несе в собі ніч. Далебі, отакі й були ночі — всі ночі його життя, всі ночі його блукань, ночі його безсоння, ночі, сповнені страху впасти у забуття, загроза якого чаїться під сподом ночі, страху перед безтінням, що панує вночі, страху втратити Пана, страху, який знає про небезпеку безчасся подвійного, — отакі і були далебі ночі ті, що їх на своєму порозі спинило подвійне прощання, ночі сну світового, неминуче-незмінного і повсюдного, — чи то на майданах, чи то на вулицях, чи то у шинках, — сну, неминуче-незмінного справіку в сотнях і тисячах міст, сну, нечутне відлуння якого нечутно з усіх часових далечин долинає — і що нечутніше, то настійніше; люд шаленів, але й це також був сон, хай у палатах, у силі-силенній палат, хай світу цього можновладці збирали свята і банкети у вирі вогнів і музики, серед сили-силенної усмішок, серед сили-силенної догідливо схилених тіл, хай можновладці й самі розпливались у догідливих усмішках, і самі схилялись догідливо, — це також був сон; хай палали повсюди сторожові багаття, не лише перед замками, але й там, де точилась війна, на кордонах, на чорних, як ніч, річках і на шелестливих нічних узліссях, де із пітьми з бойовими криками стрімко вискакують дикуни-завойовники, — і це також був сон, як і сон, як і сни сили-силенної отих голих старців, що у смердючих барлогах марнують у сні рештки свого животіння, як і сон немовлят, безсонні сни яких переносять їх із убозтва й нужди, де вони народились, до похмурого животіння в майбутнім житті, як і сон тих рядами закутих рабів-веслярів, що вилягають покотом, мов